Мартін Бубер

Мартін Бубер (Мордехай; Buber, Martin; 1878, Відень – 1965, Єрусалим) – філософ, релігійний мислитель, теоретик сіонізму. Дитинство минуло у Львові у його діда Шломо Бубера (1827–1906), відомого фахівця з текстології мідрашу та середньовічної раввиністичної літератури. З 1896 року Бубер навчався в університетах Відня, Лейпцига, Цюріха і в Берлінському університеті, де був учнем В. Дільтея та Г. Зіммеля. 

Приєднавшись до сіоністського руху 1898 року, Бубер в 1899 році був обраний делегатом на 3-й Сіоністський конгрес. У 1901 р. він був призначений редактором центрального органу сіоністського руху тижневика «Ді Вельт», у якому відстоював необхідність відновлення єврейської культури. Група сіоністів, яка більшого значення надавала культурній діяльності на противагу політичній боротьбі, заснувала 1901 року на 5-му Сіоністському конгресі фракцію, що стояла в опозиції до Герцлю, і Бубер, як член цієї фракції, пішов із посади редактора «Ді Вельт». Разом із друзями він заснував у Берліні видавництво «Юдішер Ферлаг», яке випускало книги німецькою мовою на єврейські теми. У віці 26 років Бубер розпочав вивчення хасидизму. Від вільних перекладів на німецьку мову оповідань раббі Нахмана з Брацлава він перейшов до філософського дослідження хасидизму. Бубер присвятив хасидизму книги «Гог у-Магог» («Гог і Магог», 1941), «Ор ха-гануз» («Світло таємний», 1943) і «Пардесі ха-хасідут» («Сад хасидизму», 1945).

У 1909 році Бубер повернувся до активної громадської діяльності. На початку Першої світової війни він заснував у Берліні Єврейський національний комітет, що виступав від імені євреїв східноєвропейських територій, окупованих німцями, а також представляв інтереси ішува. У 1916 році Бубер заснував щомісячник «Дер юде», який впродовж восьми років був найважливішою трибуною єврейського духовного відродження в Центральній Європі. Навесні 1920 року на з’їзді Ха-ха-По’ел ха-ца’ір – Це’ірей Ціон у Празі Бубер сформулював свою суспільну позицію як позицію сіоніста, прихильного до утопічного соціалізму. У 1921 році Бубер виступає із закликом до «миру і братерства з арабським народом» і до вільного розвитку єврейського та арабського народів «на загальній батьківщині». У 1923 році Бубер опублікував свою працю «Я і Ти», яка містить основне формулювання його філософії діалогу. У 1925 році з’явилися перші томи Біблії німецькою мовою в перекладі Бубера і Франца Розенцвейга. Після смерті Розенцвейга 1929 року Бубер продовжив цю роботу і завершив її 1961 року.

З 1925 року Бубер читав лекції з єврейської релігії та етики у Франкфуртському університеті, який був змушений залишити 1933 року з приходом до влади нацистів. У 1933 році Бубер став директором Центру єврейської освіти для дорослих, що виник після того, як євреям було заборонено вчитися в німецьких університетах. На початку приходу нацистів до влади Бубер, прагнучи підбадьорити єврейську аудиторію, роз’їжджав країною, виступаючи з лекціями. У 1935 році влада заборонила йому цю діяльність. І 1938 року Бубер оселився в Єрусалимі й був призначений професором соціальної філософії у Єврейському університеті, де викладав до 1951 року. У 1942 році Бубер опублікував свою першу написану на івриті книгу – «Торат ха-невіім» («Вчення пророків»). Її засадниче положення полягає в тому, що характер договору зі взаємними зобов’язаннями між Богом та Ізраїлем свідчить про однакову реальність існування Божественної волі та Ізраїлю. Цій же ідеї присвячена й інша книга Бубера – «Мойсей» (1946). В останні роки життя Бубер усе ще брав активну участь у громадському житті та єврейських культурних починаннях. Він був одним із лідерів Іхуду – руху, який захищав ідею створення двохнаціональної арабсько-єврейської держави. Під час Війни за незалежність і після неї Бубер закликав до компромісного рішення арабсько-ізраїльського конфлікту.

Після Другої світової війни Бубер виступав із численними лекціями за кордоном, відвідав США в 1952, 1957 і 1958 роках і став всесвітньовідомим як один із духовних лідерів свого покоління, який справив значний вплив як на єврейських, так і на християнських мислителів. У 1958 році йому була присуджена Державна премія Ізраїлю. Бубер був першим президентом Ізраїльської Академії наук (1960–1962) і брав активну участь у роботі багатьох інших культурних установ.

Вихідним пунктом філософії Бубера є не «людина в собі» і не «світ у собі», а, швидше, взаємини між світом і людиною. У книзі «Я і Ти» Бубер розрізняє дві основні форми: «Я – Ти» і «Я – Воно», у яких виступають всі зв’язки людини як з іншими людьми, так і з усім, що її оточує, і зі світом у цілому, зокрема. Стосунки «Я – Ти» характеризуються взаємністю, рівністю, прямотою і постійною присутністю. «Я – Воно» характеризується відсутністю цих властивостей.

Бубер прийшов до сприйняття Бога як вічного «Ти» і до розуміння стосунків між людиною і Богом як взаємини «Я – Ти». Бог, вічне «Ти», осягається не раціональним шляхом, але через конкретне, особисте взаємовідношення «Я – Ти» з людьми, тваринами, природою і творами мистецтва. Біблія є зафіксованим людиною діалогом між нею і Богом. Закони Біблії – це лише реакція людини на Бога, що відкрився йому в діалозі. Біблія – не мертва книга, а живе мовлення, в якому вічне «Ти» минулого стає теперішнім для того, чий слух сприймає цю мову. Діалог між Богом і народом ізраїльським виражений у договорі, який лежить в основі єврейського месіанізму. Бог вимагає від Ізраїлю, щоб він став святим народом, здійснивши тим самим царство Боже у всіх аспектах суспільного життя: соціальному, економічному та міжнародному. Хоча Бубер далекий від твердження, що ця діалогічна ситуація властива винятково юдаїзму, він наполягає на тому, що жодна група людей не вклала в цю концепцію стільки духовних сил, скільки вклали євреї.

У російському перекладі були надруковані книги М. Бубера «Єврейське мистецтво» (1902) і «Оновлення єврейства» (1919), а також ряд статей, що з’явилися в періодиці (у тому числі в газеті «Майбуття», 1902 – промова на 5-му Сіоністському конгресі) й альманахах 1900–1920-х рр. На початку 70-х рр. деякі роботи Бубера були перекладені на російську мову в самвидаві й поширювалися серед читачів ряду міст СРСР у машинописних копіях. У 1970–1971 рр. багато творів Бубера, зокрема суто філософські, були вилучені із загальних фондів публічних бібліотек СРСР і переведені до категорії забороненої літератури (так звані фонди спецзберігання), для читання якої необхідно особливий дозвіл.

КЄЕ, том 1, кол. 552–554

КНИГИ АВТОРА
АВТОРИ НОВИНИ ПРО НАС Контакти