Валерія Богуславська: «Дочекатися музики» — книжка з неординарною концепцією

Олег Коцарев

Вона — поет і перекладач. Причому часто працює в таких сферах, які потребують значного ентузіазму: наприклад, українські переклади російської поезії й навпаки, поетичні переклади з мови їдиш… Із пані Валерією можна розмовляти дуже довго, в неї «під рукою» завжди безліч цікавих і пізнавальних історій. А безпосереднім приводом для цього інтерв’ю став нещодавній вихід у «Дусі і Літері» книжки лекцій-бесід Валентина Сильвестрова в українському перекладі Валерії Богуславської.

— Як вам працювалося над книжкою Валентина Сильвестрова?

— Книжка дуже цікава. Хоча я, мабуть, усе-таки «неосвічений любитель музики», рівень моїх спеціальних знань не дуже високий. У роботі мені допомагало те, що моя двоюрідна сестра свого часу закінчила музичну школу, тобто доводилося стикатись із музичною термінологією… «Дочекатися музики» — книжка з неординарною концепцією, та й сам Валентин Сильвестров — людина неординарна. Згадую, як він цікаво виступав під час презентації на «Книжковому арсеналі» і яка швидка в нього реакція — адже запитання до нього часто були несподівані й непрості. Коли я доробила переклад книжки «Дочекатися музики», його, на моє прохання, передали Валентинові Сильвестрову, адже я знаю, що він добре володіє українською, і він, на щастя, не зробив жодного зауваження. Але все ж із перекладом трапилась одна прикрість: під час верстки комп’ютер замінив Брайана на «Братана» (хоча під час набору я цю річ ніби поборола). І якби ж то був хоч слов’янський композитор (сміється)…

— А ви самі яку музику любите слухати?

— Люблю класичну музику, передусім Чайковського та Бетховена, про яких, до речі, багато йдеться в «Дочекатися музики». Ще зі школи люблю елегію Жюля Масне. Інший мій давній музичний спогад, який мене не полишає — колись до Херсона приїздив співак Михайло Александрович, і він виконував просто божественно єврейські народні пісні. Найбільш запам’яталась одна. Її герой пасе чужі вівці, і ось одна з них пропала. Що ж робити? Він скрізь її шукає, а потім звертається до Бога, запитує його всіма мовами, які знає, тобто українською та їдишем, чи не бачив він його вівцю? Зрештою, той відповідає: «Ні!» по-російськи та їдишем. А от нову, сучасну академічну музику я ще знаю недостатньо, в неї треба краще «ввійти».

— Узагалі, в нас сьогодні явно недостатня взаємодія і взаєморозуміння між діячами різних видів мистецтв — літераторами, музикантами, художниками…

— Так, це відчувається. Можливо, книжка Сильвестрова — один із кроків на подолання такої ситуації. Ще можу згадати нещодавній вечір Ольги Седакової, коли теж звучала його музика. Але, знаєте, в нас така поділеність є не лише між різними мистецтвами. Взяти, до прикладу, поезію як найближчу мені сферу. В ній існує регіональна розпорошеність, ми не знаємо, що діється в інших містах. Та й навіть в одному місті україномовні й російськомовні поети майже не читають одне одного, не цікавляться…

— До речі, як відбулося ваше «вростання» в українську мову?

— Це був довгий процес! По-перше, мій батько любив і співав українських народних пісень. Ми жили в евакуації в Барнаулі, й там я багато їх наслухалася, тож уже мала якісь мінімальні знання. Потім ми приїхали до Лубен — і це був легкий мовний шок: що за «уліца Лісьонка»? «Будинок» мені здавався «будильником», «мерщій» було чимось, пов’язаним із борщем, я абсолютно не розрізняла «друкарню» і «перукарню». Потім сестра купила мені книжку «Тарасові шляхи» і почала мене вчити української мови. А ще — ніхто не вірить! — у вивченні української мені дуже допомогли хороші вчителі у Херсоні. Мені взагалі щастило з учителями! Якось на уроці ми мали проходити творчість Тичини. Усі учні, звісно, поставились до цієї теми зневажливо. А вчителька — вона не стала нікого ні в чому переконувати, а просто встала й прочитала: «О, панно Інно…», і тоді, звісно, всі змінили думку про Тичину.

— Чи не звідти коріння любові до перекладацтва?

— Можливо. Уже в школі в мене були перші спроби перекладати. А коли я працювала в Харкові, то вирішила перекласти українською Цвєтаєву. Тоді я зрозуміла можливості цієї мови. Зрозуміла й те, що у власній поезії я перейду на українську.

— З приводу російсько-українських перекладів часто доводиться чути запитання, навіщо це потрібно, мовляв, і так усе зрозуміло. Ясно, що оскільки ви перекладаєте, то так не думаєте, але як ви їм відповідаєте, для чого це потрібно?

— Найперше і головне: мені самій цікаво! А крім того, коли перекладаєш якийсь твір, у ньому відкриваються такі нюанси, яких ви не помітите в оригіналі, нові грані. Іще хочу сказати тим, хто сумнівається в можливостях української мови: якщо нею можна перекласти Байрона і Цвєтаєву, ця мова здатна передати все!

— Ви перекладаєте не лише з російської на українську і навпаки. Ви одна з небагатьох перекладачів з мови їдиш. А з якої перекладати легше і приємніше?

— Без різниці. Справа не в мові, а в стилі. Мені цікаво перекладати авторів, далеких від мене за стилем. Наприклад, Торхова. І я більш люблю перекладати поезію.

— Над якими перекладами зараз працюєте?

— Роблю другий том антології російської поезії України під назвою «А українською — так». Друге видання антології єврейської поезії у перекладах українською «Дух і Літера» нещодавно випустила. Переклала нещодавно з їдишу Мойше Тейфа (якого мій комп’ютер наполегливо переробляв на Сейфа), Емілі Діккінсон з англійської, Володимира Нарбута з російської.

— А як оцінюєте суто естетично сучасну російськомовну літературу України?

— Прозу знаю мало. А в поезії — маса цікавих авторів. Наприклад, Олексій Торхов, Олександр Чернов, Тетяна Аїнова, Наталя Бельченко, В’ячеслав Розсипаєв, Володимир Пучков, Надя Агафонова (правда, вона тепер поступово переходить на українську), Оксана Боровець. Правда, мені не дуже подобаються літературні фестивалі, організовані російськомовними письменниками, на зразок «Каштанового Дому» чи «Київських Лаврів». На них явно дискримінується поезія українська, а також присутнє невитравне ходіння на задніх лапках перед гостями з Москви. А цієї радянської звички можна було б і позбутися.

— На жаль, то не єдина радянська звичка, успадкована сучасним суспільством…

— Так, вони відіграють велику роль. Чому «совок» так важко витравлюється? Бо простіше жити, коли за тебе думають інші! І так — знизу догори. Хай за нас думають, хай усі нам будуть винні, а ми не будемо ні за що відповідати, замість того, щоб самим будувати своє життя. Навіть серед літераторів часто чути: «От, нам за радянських часів такі гонорари платили!». Але не продовжують, за що саме платили. Я пригадую, ще в Харкові мені пропонували: дайте нам збірку громадянської лірики — і ми її видамо, інше їх не цікавило. А я відповіла: «Якщо я вам дам свою громадянську лірику, то вам мене доведеться видавати не книжкою, а в одну установу!». Тобто це такий собі дитсадок, небажання дорослішати.

— Перейдімо до українсько-єврейської сфери вашої діяльності. Для початку трохи «довідкової» інформації. Скажіть, на сьогодні їдиш — це мертва чи жива мова? Нею твориться якась культура, література?

— Їдиш і сьогодні живий (до речі, українською правильно писати їдиш, а не ідиш), але переважно в США, там є осередки, де ним розмовляють. Віднедавна він певною мірою відроджується й в Ізраїлі. Адже давніше там їдиш був під забороною — театри навіть штрафували за вистави цією мовою, але вони викрутились і заклали штрафи в ціну квитків. Письменника-класика Бялика, який ішов вулицею і з кимсь розмовляв їдишем, навіть зупиняли й вимагали перейти на іврит, бо, мовляв, це в себе вдома можна говорити як хочеш, а в публічному місці на тебе дивляться, з тебе хтось може взяти приклад. Гадаю, якби в нас так активно впроваджували українську, нею би вже говорили всі й в усіх регіонах. Толерантність — це добре, але це не означає, що треба плазувати перед кимсь…

А ось сучасної літератури їдишем зовсім небагато. Переважно це друга мова для тих авторів, які ним пишуть. Сьогодні потрібні цілі «археологічні розкопки», щоб познайомити читачів із літературою цією мовою, але воно того варто, бо література на їдиш створена чудова. Це мало би бути тим більш цікаво саме українському читачеві, бо українці з євреями дуже довго прожили поруч і багато в чому стали схожі.

— Справді, жили поруч, і багато що з класики літератури на їдиш було створено в Україні. Але чи багато українців про це знають? Те саме, мабуть, можна сказати й про обізнаність євреїв в українській літературі…

— За це треба сказати спасибі «улюбленій» радянській владі. Вона зруйнувала до Другої світової війни єврейські школи. Вона винищила багатьох тих, кого не добили фашисти. Вона зруйнувала перекладацькі літературні стосунки між євреями та українцями, котрі колись були доволі жвавими. Сьогодні все це — справа лише нечисленних ентузіастів.

—У нас є стереотип, ніби лише Україна не прагне познайомити зі своїми досягненнями інші народи. А як Ізраїль? Хіба ця держава не зацікавлена, щоб про єврейських письменників більше знали у світі, зокрема, там, звідки багато хто з них вийшов?

— Ізраїль зараз, на жаль, зацікавлений більше у своєму іміджі (культурному) в Росії, а на Україну не звертає уваги. Щоправда, часопис «Егупец» намагається якимсь чином залагодити це. Та й надто вже багато там радянських емігрантів із радянською ментальністю, вони в деяких питаннях перетворюють Ізраїль на таку собі «шістнадцяту республіку СРСР»… Хоча ось, наприклад, зараз видавництво «Дух і Літера» бере участь у такому проекті — українські поети перекладають івритську поезію, а івритські — українську.

— Тобто маємо таку ситуацію, що поряд віддавна існують дві травмовані культури — і обидві великою мірою замкнулись у собі?

— Саме так! Замість того, щоб підтримати одна одну! Повторюся, сьогодні перекладають українською з їдишу дуже небагато ентузіастів. Наприклад, Григорій Усач або Мойсей Фішбейн, Микола Петренко зі Львова (його би на руках носити — неєврей, який знайомить українців з єврейською літературою!). Є ще проблема: ті нечисленні видання, які все-таки з’являються, вони виходять маленькими накладами, плюс немає нормального книгорозповсюдження, плюс мало хто знає тих авторів…

— Кого би ви порадили нашим читачам почитати з поезії мовою їдиш? З кого варто починати знайомство?

— Я найбільше люблю Переца Маркіша. До речі, свого часу я дружила з його дочкою, керамістом Ольгою Рапай, вона зробила чудовий бюст батька, який є на обкладинці його книжки. Також — Давид Гофштейн. Або Шике Дріз. У його текстах чудово відчувається, наскільки він добра людина, хоч до рани прикладай. У нього багатюща уява! Стиль, який легко читається і запам’ятовується. Інший чудовий поет — Мані Лейб. Він був уродженцем Ніжина, став революціонером, сидів за це, потім його звільнили, Мані Лейб утік до США. Уже потім він познайомився з Єсеніним, чудово перекладав його мовою їдиш.

— До речі, а як ви вивчили їдиш? Цю мову передали ваші батьки чи довелось окремо вчити?

— Ні, коли я була маленька, у повоєнні роки, старші люди навмисне не вчили дітей їдишу. Ні в якому разі! Самі вони могли іноді говорити між собою, але нам завжди казали: «Тобі це ні до чого!». Я вивчила їдиш уже за незалежності, дев’яностих років. Це кумедний випадок: був вечір у Спілці письменників. І до мене підійшов якийсь літній чоловік зі словами: «О, это моя!». Він викладав у недільній школі. Правда, й сам він свого часу лише семирічку закінчив, але принаймні читати-писати я навчилась. А далі — все самотужки.

— Як би ви схарактеризували загальний стан перекладацтва в Україні?

— Є багато проблем. Найбільше, звісно, проблем редакторських і коректорських — маса страшенних недоглядів. Чи то редакторів бракує, чи їм замало платять… Та й самі перекладачі часто працюють погано. Перекладають окремі слова, а не текст, не стиль, а треба ж перекладати саме це. А ще для перекладача важливіше знати не ту мову, з якої він перекладає, а саме ту, якою! Інакше не відтворити, не передати письма автора, за якого ти взявся. А тоді виходять дикі «ляпи». Ось у Байрона в одному листі є приблизно така фраза: «Я — як тигр, якщо перший стрибок не вдався, то відповзаю назад». Один із перекладачів слово «spring», яке там вжито у значенні «стрибок» переклав буквально, як «весна». Уявіть собі, яка нісенітниця вийшла. Ще чомусь багато хто думає, ніби перекладачем може бути будь-хто. І що при цьому можна не думати. Що ж до того, покращилась чи погіршилася ситуація, порівняно з минулими роками, гадаю, десь покращилась, десь погіршилася, а в цілому рівень той самий.

«День», №122-123, 15.07. 2011