Мистецькі карти "Світи Бориса Єгіазаряна"

Мистецькі карти «Світи Бориса Єгіазаряна»

Інтелектуальна гра для дітей та дорослих

К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2016. – 64 карти. – ISBN 978-966-378-476-2
Видання здійснено за підтримки Києво-Могилянської бізнес школи
Книга:
Світи Бориса Єгіазаряна
Ціна:
68.00 грн.
Доставка:
5.00 грн.
Кількість:

Правила ігор:

Гра «Пам’ять»: Гра розрахована на гравців віком від 4–5 років. Мета гри – запам’ятати та відкрити якомога більше парних карт. Парна кількість карт, від 8 пар (кожна карта обов’язково має пару), розкладається на столі в довільній кількості рядів і стовпчиків прямокутником, сорочкою вгору. Кожен гравець по черзі відкриває по довільній парі карт. Якщо пара співпадає – гравець забирає її собі. Якщо ні – карти знову кладуться сорочками вгору. Хід передається наступному гравцю в будь-якому разі. Перемагає той, хто зібрав більше пар однакових карт.

Гра «Пари»: Гра розрахована на гравців віком від 4–5 років. Мета гри – назбирати якомога більше пар однакових карт. Кожному гравцю роздається по 6 карт. Гравці по колу питають кожен свого сусіда, чи є в нього карта для пари, описуючи її словами (приміром, «дівчинка грає  на сопілці» чи «янгол у повітрі»), і, в разі наявності такої карти у сусіда, беруть карту собі та відкладають створену пару. При цьому не можна називати карту за номером або назвою роботи. Якщо гравець недостатньо зрозуміло описав карту, і йому дали не ту, яку він шукав, ця карта все одно переходить до нього. Після кожного кроку гравці по черзі беруть по одній карті з колоди. Виграє той, хто назбирає більше пар однакових карт.

ПРО БОРИСА ЄГІАЗАРЯНА

Знаний український живописець, графік і колажист Борис Єгіазарян народився 6 серпня 1956 року в місті Апаран (Вірменія). Навчався живопису в Єреванському художньому училищі, потім у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В. І. Мухіної. У  1986 році закінчив Київський державний художній інститут (нині Українська академія мистецтв), відтоді бере участь у численних художніх виставках. Його твори зберігаються в музейних і приватних колекціях багатьох країн світу. Борис Єгіазарян – казкар. Як і кожен казкар, він має нелегке життя і непросту долю. Пройшов від ізоляційної камери-одиночки КДБ, де, аби не збожеволіти, малював просто на стінах, від командування загоном у горах Вірменії під час боротьби за незалежність до створення чистих і світлих образів. Коли стоїть на мольберті його полотно – майстерню осяває світло. У  православній традиції світло – еманація, випромінювання добра-любові. Борисова любов розгладжує мої сумніви, і не лише мої, гадаю, а й усі ці «зморшки», «складки» світу. Ми поринаємо у нові часи, коли знову хочеться говорити про любов, про гармонію. Надходить час виразних і чистих суголось, з яких хочеться почати знову – як з Євангелія. Надходить час будувати, бо скільки можна руйнувати? Де там північ, південь, ніч, день? Не важить. Чи то рікою, чи то небом пливе човник, у ньому двоє закоханих; дівчата тримають у руках чудових риб; лине музика. Ми знову бачимо світ не сірим, і тут Єгіазарян – маяк. Якщо поставити його живопис у довгий ряд Уявного музею А. Мальро − неприборкано-вірменський колір таємниче виблискуватиме як коштовний камінь. Коли читаєш, як вірмени на грудях проносили свої Євангелія під час незчисленних лих і мандрів, коли пощастить побачити їхні стародавні, не вицвілі мініатюри, розумієш, що колір – це енергія. Енергія маленького, але гордого етносу, який проніс вогонь крізь віки. І зараз цей вогонь горить у живописі Єгіазаряна сильним і чистим полум’ям, що спалює усі сумніви, напівтони, рефлекси. Чиста і сильна молитва завжди розганяла морок. Чи може так нині писати звичайний художник? Навряд чи. Єгіазарян з іншого світу, я ж кажу – казкар. Усе думаю, а що, коли зібрати нас усіх, змучених рефлексіями, сповнених сумнівами, і посадовити на пагорку, а Борис перед нами на великому полотні писатиме свої «концерти», «прогулянки», «будинки дитинства» − щось зміниться. І в нас, і  в світі. Бо він відображає не випадковий перебіг життя, не свої суб’єктивні фантазії, а пазли, гештальти добра і любові, з яких складається дуже тепле людське ставлення до світу, що так потрібне нам сьогодні. Не кожен художник сягає такої чистої і мудрої простоти суголось – Вітмен, Матісс, Гундертвассер, Єгіазарян. Чи не ці митці, омріяні ще Ніцше – пророки? Чи  не  потрібні вони нам, змученому, сповненому сумнівів людству, через дві тисячі років, якнайбільше?

О. Тітаренко