Конгар Ів

Конгар Ів

Ів Конгар (Yves Marie-Joseph Congar, 1904–1995) – французький католицький богослов, домініканець, представник «нової теології» (Nouvelle théologie); один із експертів Другого Ватиканського собору, автор ряду праць із богослов’я, зокрема книги «Девять веков спустя. Заметки о Восточной схизме» («Дух і літера», 2011), що вийшла нещодавно в російському перекладі.

Ів  Конгар народився у Седані (Арденс, Франція) 13 квітня 1904 року в родині Джорджа й Люції Конгар. Навчався в малій семінарії в Реймсі і Католицькому інституті Парижа, 1925 року приєднався до ордену домініканців, завершив своє навчання та отримав ступінь доктора в домініканському будинку досліджень Ле Сольшуер (Le Saulchoir). У 1930 році був рукопокладений у сан священика і з 1931 до 1939 року викладав фундаментальне богослов’я та еклезіологію в Ле Сольшуер. У 1939 році мобілізувався до армії, відтак протягом 5 років був військовополоненим. У кінці Другої світової війни Конгар повернувся в Ле Сольшуер, де викладав до 1954 року, коли серія церковних заборон призвела до вигнання його до Єрусалима, Риму і потім Кембриджа, поки він не отримав постійного призначення в Страсбург (1956–1958). На бажання Папи Іоанна XXIII він був запрошений допомогти в приготуванні Другого Ватиканського собору, де він працював у Комісії з доктринальних питань і зробив значний внесок у соборні документи про Церкву, екуменізм, одкровення, місії, священство та Церкви в сучасному світі.

Богословська думка Іва Конгара

Перелік опублікованих статей і книг Іва Конгара налічує понад 1700 найменувань, серед яких можна знайти першокласні історичні роботи, богословські дослідження, сучасні богословські інтерпретації та есе з богослов’я духовного життя. Протягом майже 50 років він писав у журнал Revue des sciences philosophiques et théologiques.
Перед своїм висвяченням Конгар прийняв як божественне покликання працю на благо об’єднання християн. У його розумінні екуменічне єднання передбачало ретельне оновлення еклезіології, і це відбилося у його дослідженнях з історії богослов’я та прагненні відновити повноту бачення Церкви, на противагу тому, що домінувало в бароковому богослов’ї епохи нового часу. Це й визначило основний фокус його творів. Головна праця Конгара «Поділ християн: принципи католицького «екуменізму» (1937, англ. 1939) стала вододілом у ставленні до екуменізму для католицьких кіл. У цій книзі Конгар пропонував історичну інтерпретацію великих розколів, із симпатією представляючи специфічний характер протестантизму, англіканства і православ’я, і прагнув виробити принципи католицької участі в екуменічному русі. Ця праця привернула увагу римської влади і, вочевидь, лише тюремне ув’язнення під час війни дозволило йому уникнути засуджень, які 1942 року впали на Ле Сольшуер та його колегу Марі Домініка Шеню.
Після війни, повернувшись до Франції, Конгар занурився у гарячу атмосферу церковного життя. У кінці 1940-х французький католицизм відчував біблійне, літургійне й патристичне відродження так званої «нової теології». Конгар спробував запропонувати принципи і критерії для реформи й оновлення Церкви у своїй праці «Істина і брехня реформи Церкви» (Vraie et fausse reforme dans l’Église, 1950). Значна частина того, що він запропонував, була пізніше санкціонована Другим Ватиканським собором, але 1950 року це було навряд чи можливо. Тож він був одним із тих, хто, як вважалося, потурав «фальшивій миротворчості», яка була засуджена в енцикліці папи Пія XII Humani Generis. У 1952 році всі переклади та перевидання праці були заборонені Римом.
Утім, 1953 року він зміг опублікувати свою найвпливовішу книгу «Віхи до богослов’я мирян» (Jalons pour une théologie du laïcat, 1953; перевид. 1964; англ. пер. 1957 і 1965), яку пізніше розглядали як провісницю Другого Ватиканського собору. У цій праці він критикував зведення еклезіології до «ієрархології» (термін Конгара) і визнавав необхідність участі мирян у потрійному служінні Христа. Однак через рік із Риму надійшло кілька попереджень та обмежувальних заходів, які врешті-решт призвели до того, що він був усунений від викладання і був змушений покинути Ле Сольшуер. Ів Конгар був призначений спочатку в Єрусалим, потім у Рим і в Англію. Усі його твори стали предметом жорсткої цензури. Утім, 1956 року Архієпископ Уебер прийняв його під своє заступництво у Страсбурзі.

Протягом цих тяжких років Конгар опублікував, після довгих затримок через цензуру, найглибше дослідження, присвячене Церкві, «Таємниця храму» (Le mystère du Temple (1958, англ. пер. 1962). Не здатний прямо брати участь в екуменічній діяльності, він присвятив себе історичним дослідженням. Першим плодом цього була двотомна праця «Традиція і традиції» (La tradition et les traditions, 1960 і 1963, англ. пер. 1966). Ця книга й кілька великих есе про єпископську колегіальність, авторитет як служіння, бідність у Церкві, помісну церкву і про кафолічність як універсальну інкультурацію були тим головним вкладом, який Конгар зробив у документи Другого Ватиканського собору. Його участь у підготовці та відкритті собору в перші роки ігнорувалася й нехтувалася, хоча він міг із усією справедливістю стверджувати, що Собор був тріумфом багатьох ідей, які він розробляв раніше.

Після Другого Ватиканського собору Конгар не залишив свою наукову роботу та участь у великих суперечках, викликаних тими змінами, які сталися в Церкві. Він опублікував дві головні праці з історії еклезіології «Еклезіологія пізнього середньовіччя» (L’ecclésiologie du haut moyen-âge, 1968) і «Церква Святого Августина й сучасна епоха» (L’Église de Saint-Augustin à l’époque moderne, 1970). Деякі зібрання опублікованих ним робіт містять есе про місію, порятунок, відмінність і спілкування, богослов’я Лютера та еклезіологію Другого Ватиканського собору. Тритомна праця про Святого Духа (Je crois en l’Esprit-Saint, 1979–1980; англ. пер. 1983) була однією із перших спроб почати розмову про пневматологію у західному богослов’ї. Багато інших наукових есеїв залишилося розкиданими в різних журналах і виданнях. Конгар ніколи не розглядав Другий Ватиканський собор як остаточний результат і з разючою відвертістю і далі говорив та писав про пособорний розвиток і такі проблеми, як: виклик Архиєпископа Лефевра, політична та ліберальна теології, харизматичний рух.

Вклад Конгара в богослов’я ХХ століття складно підсумувати. Найбільш визнаним внеском є ​​велика праця з історичного відновлення кафолічної традиції до моменту розколів ХІ і ХVІ століть. Він розглядав це відновлення як критичне для сучасного життя церкви, і все його життя було присвячене обговоренню сучасних йому подій. Деякі дослідники називали його «пророком традиції», тобто богословом, який акцентував увагу на вирішальній ролі традиції як посередника досягнень минулого. Папа Іоанн Павло II ввів Конгара до колегії кардиналів 24 листопада 1994 року.

За матеріалами Богослов.ru