Відлуння забутої літератури

Відлуння забутої літератури

ЕСТРАЙХ ГЕННАДІЙ. КУЛЬТУРА МОВОЮ ЇДИШ. УКРАЇНА, ПЕРША ПОЛОВИНА ХХ СТ. ПЕР. З АНГЛІЙСЬКОЇ ОЛЕКСІЯ ПАНИЧА. – К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2016. – 328 С.

Хто із пересічних громадян чи навіть освіченої інтелігенції знає сьогодні такі імена, як Перец Маркіш, Давид Гофштейн, Давид Бергельсон та Лейб Квітко? Питання до певної міри риторичне, а відповідь на нього, як би це було невтішно, однозначна – одиниці. Та й то, здебільшого, фахівці-літературознавці і певне коло зацікавлених осіб. Сумно констатувати таку ситуацію майже повного забуття «цвіту» єврейських митців XX століття, котрі писали мовою їдиш саме на території України і здебільшого про життя на українських землях. Із поступовим відмиранням їдишу разом зі своїми носіями, література цією мовою також стала до певної міри мертвою і забутою в українському інтелектуальному просторі.

Нещодавно у видавництві «Дух і Літера» побачила світ в українському перекладі книга відомого літературознавця, філолога та історика Геннадія Естрайха «Культура мовою їдиш. Україна, перша половина XX ст.». З власної суб’єктивної точки зору, котра не претендує на абсолютну істинність, на даний час  представлена книга є єдиним україномовним виданням котре максимально заповнює собою лакуну невідомої широкому загалу історії їдишського письменства України у XX ст. Фактично, це не цілісний текст, як і зазначається у передмові. Це така собі антологія, збірник статей автора, котрі публікувалися ним, починаючи від 90-х рр. минулого століття до нашого часу англійською мовою у академічних виданнях. «Українською мовою я читаю, але не пишу», — зізнається сам автор. Родом із Запоріжжя, у 1976 році він поїде з України, а на початку 90-х із пострадянського простору до академічного середовища у США.

Безперечною перевагою цього видання є його структура – ця книга буде цікавою не лише літературо- та мовознавцям, зважаючи на основну лінгвістичну ідею композиції, а й історикам – автор здійснює глибокі та детальні екскурси у періоди становлення, розвитку та занепаду їдишської літератури. Кожний розділ книги – це окрема стаття автора, вони всі абсолютно різняться між собою тематико-змістовним наповненням, але водночас надзвичайно гармонійно поєднані шляхом завуальованих деталей, котрі розкриваються лише за умови повного систематичного прочитання всього тексту. З іншого боку, академічність оригінальних статей наклала певний специфічний відбиток на дане видання. Тобто, текст достатньо завантажений фактологічними деталями, специфічною термінологією, розлогими цитуваннями та супутнім ґрунтовним примітковим матеріалом. Сукупність вказаних чинників дозволяє з певністю віднести цю книгу до когорти наукових видань. Наявність чіткої бібліографічної частини та довідкового супутнього матеріалу також підтверджує цей факт.

До зовнішньої характеристики необхідно додати той факт, що підбір статей Геннадія Естрайха до цього видання є достатньо специфічним. Поряд із розділами, котрі йдуть у чіткій хронологічній послідовності та не є персоніфікованими, ми спостерігаємо принаймні три окремі пункти змісту, котрі мають певне індивідуалізоване спрямування, тобто написані про окрему дійову особу, а саме – Калмана Зінгмана, Іцика Фефера та Файвла Сито. Не можу не погодитись з тим, що це були неординарні та значні постаті на небосхилі їдишської літератури, однак присвячувати вказаним постатям по окремому розділу видається несправедливим, оскільки поряд з ними у той же період працювали набагато відоміші та діяльніші персоналії окресленої тематики. Інший курйоз пов’язаний, як на мене, із останнім тематичним розділом – «Євреї та радянська реміфологізація українського гетьмана». Гадаю, що дана частина та її текстове наповнення абсолютно не вписуються у загальний контекст книги з огляду на її назву та заявлену тематику. Очевидно, що дві останні зауваги могли би розшифрувати упорядники видання. Письменницька майстерність автора робить текст майже мелодійним, гармонійним, таким, що «легко» читається. Чітка хронологічна послідовність викладу надзвичайно полегшує засвоєння матеріалу.

Автор починає фактично від витоків, появи літературних починань євреїв в українському та загальноімперському інтелектуальному просторі від середини XIX ст. З метою встановлення чіткої спадковості наступних поколінь, Естрайх покаже діяльність найвідомішого їдишомовного письменника – Шолом-Алейхема. Автор почне перший розділ з наукової подорожі американського дослідника Лео Вінера до Російської імперії на зламі століть та влучно процитує його враження від «Народної бібліотеки на їдиші», два томи котрої встиг видати Шолом-Алейхем. За словами Вінера, це видання свідчило, що за більш сприятливих обставин можна підняти їдишомовне письменство «на таку висоту, де воно опинилося б поряд із найкращими в Європі». Очевидно, що сам автор культивує ідею глорифікації літературного процесу і вдало підводить під свої переконання вислови сучасників. Це буде помітно протягом всього тексту. Повертаючись до Шолом-Алейхема, автор справедливо вкаже і доведе на конкретних прикладах, що саме завдяки його зусиллям «їдишська література вийшла з тіні гебрейського письменства». Нерелігійний, а саме художній текст їдишем отримав новий потужний імпульс у 60-х рр. XIX ст., коли місію розвитку літературного простору переймають на себе періодичні видання, насамперед тематичні журнали, альманахи, часописи, котрі активно друкують молодих та перспективних зірок їдишомовного мистецького обрію. В результаті, на початку нового століття кількамільйонна єврейська читацька аудиторія вже має свій повноцінний літературний пантеон авторів і подальший бурхливий розвиток літературного процесу, незважаючи на всі несприятливі особливості політичного статусу єврейства на теренах Російської імперії. Геннадій Естрайх детально розкриває всі аспекти та нюанси цього періоду, маркує відповідні суперечливі моменти, застосовує порівняльно-історичний метод дослідження, співвідносячи єврейський та український літературні процеси. У книзі відображено усі можливі аспекти заявленої теми, не лише сам літературний процес, як такий, а й видавнича діяльність, питання мовних уподобань, окремих вікових категорій, політичної кон’юктури тощо.

Переломним для єврейського життя стали революційні роки та період визвольних змагань 1917 – 1921. Наріжним питанням цього періоду стала величезна трагедія єврейської общини в Україні: «жертвами погромів стали 600 тисяч людей, з яких 150 тисяч було вбито і 200 тисяч поранено». Автор, вочевидь, погоджується із твердженням Центрального бюро Євсекції початку 20-х рр. про те, що Україна була «епіцентром жорстокого знищення євреїв». І далі знаходимо: «Хоча Червона Армія також інколи вдавалася до погромів, однак їх призвідниками зазвичай були дезертири з української чи білої армії». Це твердження Геннадія Естрайха вже давно піддавалось ревізії і достатньо добре висвітлене у історіографії. Автор у даному випадку оперує відомим радянським штампом про «петлюрівський буржуазний націоналізм» та «денікінську контрреволюційну шайку», як основних винуватців єврейських погромів. На сьогодні вже цілком доведено хибність подібних тверджень. Певна симпатія основної маси єврейського населення до більшовицької влади, як меншого зла, зіграла із ним злий жарт. Вже у 20-х рр. почнеться процес ліквідації традиційного укладу підприємницького життя єврейських містечок-штетлів, котрі перейменують у селища міського типу і фактично «вичистять» від єврейського населення. Деяку частину у якості експерименту спробують «прилучити до землі» на Півдні України, деякі виїдуть до сумнозвісного Біробіджану, решта ж подасться до міста. Літературний процес відповідно також докорінно модифікується і прилаштується до нових реалій. У цих умовах постане нова їдишомовна «пролетарська» література з усіма притаманними їй особливостями. Попри магістральні декларування радянської влади, їдиш завуальовано буде усуватися із вжитку, основна маса читачів під впливом інтенсивної русифікації індустріальних центрів відходить від вжитку їдишу, молодше покоління його подекуди вже й не знатиме. Таким чином, руйнування усталених норм та форм життя, суспільної комунікації, літературних акцентів та загальнодержавної політики, призведуть до майже повного зникнення масової культури їдишем в Україні у середині XX ст.

З приємністю та оптимізмом наразі спостерігаємо відновлення школи перекладів з їдишу саме українською. Наразі інтенсивно перекладають збірку творів Давида Бергельсона, інших відомих авторів. Це дає нам привід радіти та ще наполегливіше працювати над поверненням власної літературної спадщини, як загальнонаціонального надбання. Адже твори мовою їдиш авторства єврейських авторів – це не лише частина єврейської культури – це частина української культурної спадщини. Адже уважно читаючи твори, написані їдишем в Україні, ми так чи інакше спостерігаємо реалії того життя, оточення, взаємозв’язків та міжкультурного діалогу.