Потреба допомогти

Потреба допомогти

Олександр Стражний. Майдан: події – свідчення – менталітет. – К.: Дух і Літера, 2016. – 360 с.

Президент Віктор Янукович під час зустрічі з комісаром Євросоюзу Штефаном Фюле вже остаточно дав зрозуміти, що підписувати Угоду про асоціацію України з ЄС не планує. Відмова від кроку, якого чекав народ України, має свої наслідки. Олександр Стражний – лікар-психотерапевт і водночас член Асоціації українських письменників – у своїй книзі «Майдан. Події – свідчення – менталітет» достеменно пояснює складні процеси, що мали місце в нашій державі з листопада 2013 до лютого 2014 року. Видавництво «Дух і Літера» посприяло тому, щоб читач мав змогу ознайомитися з його баченням історії, й у 2016 році випустив цю книгу друком.

«Майдан. Події – свідчення – менталітет» складається й справді з трьох частин, що вказані в назві книги. Автор повідомляє читачу сухі факти з історичної довідки Майдану, розбавляє їх живими свідченнями учасників (їх подано тією мовою, якою відбувалася розмова, – українською або російською) та завершує тріаду власним аналізом менталітету як українців, так і збірного поняття Майдану. Олександр Стражний розглядає Революцію Гідності як процес і подає читачу події в їхній хронологічній послідовності, супроводжуючи аналітичним матеріалом кожен наступний крок українців, що вийшли на головні площі кожного міста з надією на краще життя.

Сімома роками раніше під авторством Олександра була опублікована книга «Український менталітет», де українська сутність оживає на папері. Автор виходить із того, що українська нація розвивалася безперервно, відтак сучасні українці несуть у собі риси, які формувалися протягом тривалого часу. Ознаки ментальності, а їх близько п’ятдесяти, визначають нас серед інших та відрізняють від будь-якої іншої нації. «Майдан. Події – свідчення – менталітет» ґрунтується на вищезазначених дослідженнях автора, адже, як він неодноразово стверджує, Революція Гідності й розвивається шляхом викриття тих чи інших донині прихованих рис, характерів, схильностей.

Думки щодо потреби в Майдані як такому, щодо його дієвості та наслідків розходяться, проте важливо, що спершу це не були протести проти чогось, це були мітинги за підписання угоди з ЄС, а нового вигляду Майдан набув після ігнорування владою голосу народу та силових методів ведення діалогу. «Банду геть!» несе посил не лише відставки «легітимного», а і люстрації, тобто перезавантаження всієї владної структури України.

Українці ненавидять брехню й терплять доти, доки з ними не починають поводитись як з «бидлом», говорить автор. «Украина – страна небитых детей. (…) Когда страна увидела, как какая-то дурила с дубинкой избивает ребёнка, который в это время кутается в национальный флаг и сквозь слёзы поёт гимн, она вышла на защиту своего ребёнка». Стратегія наведення страху на мітингувальників використовувалася багатьма диктаторами багатьох країн світу, проте, на відміну від інших, в Україні вона не спрацювала.

Майдан – реалізація давніх українських архетипів, підсвідомих потягів до прадідів-запорожців. Відсутність лідера та превалювання народних зборів – того самого козацького віче – над приватними вирішеннями питань політиками збивали з пантелику Захід: вони не розуміли, що лідером є саме українське суспільство, що воно не є прибічником опозиційних політичних сил, вони не знали з ким вести перемовини. Це і є народовладдя. Це і є демократія. І це є тим феноменом, що називається ірраціональною колективною мудрістю. Всі акції протесту були підкреслено мирними – учасники Руху Спротиву діяли виключно в рамках законодавства, про всі заходи публічно оголошувалося заздалегідь. Звісно ж, дія з боку влади викликала протидію з боку мітингувальників, хоча порівнювати потужність неможливо, адже Майдан не мав звички вчиняти так само низько, як це робили спецпризначенці, й захищав себе підручними засобами. «Но каждый раз мы играли по-честному: на ваше толкание – мы толкаемся, говорим «мир»; на ваши светошумовые – у нас салют; на ваши дубинки – у нас камни; на ваши винтовки – у нас «молотовы». Но мы не делаем вам подлости, не убиваем, не поджигаем, крюками вас не цепляем». Хоча способів існувало безліч і вони були достатньо відомі. Так, незважаючи на вандалізм влади, відповідні дії мітингувальників були зумовлені поточною ситуацією: натомість надмірна лють і агресія – цілком відсутні. За весь час боїв на вулиці Грушевського жодної розбитої вітрини, жодної «не тієї» спаленої машини, жодного навмисного пошкодження міського майна, що часто має місце в революціях європейців, коли вседозволеність та безконтрольність переходять межу допустимого, породжуючи прагнення до хаосу.

Одна доба Майдану коштувала близько 1 мільйона гривень. Щоденно до скриньок, що були розкидані табором, надходили кошти; одна лише скринька біля Профспілок за день збирала 200-300 тисяч гривень. Кияни пильно слідкували за списками потреб Майдану, що їх оприлюднювали в мережі, та протягом кількох годин замовлення були виконаними. Що сталося з байдужими українцями, в яких завжди «їхня хата скраю»? Заховані глибоко-глибоко, україно-козацькі риси вивільнилися з пут застою. Замість обережності ми бачимо готовність до самопожертви, замість підпорядкування – щиру волелюбність та невизнання авторитетів. Про надзвичайну ввічливість на Майдані говорять із найпершого його дня: жодної російської лайки, доброзичлива атмосфера, повага до жінки в усіх її проявах та навіть коректність щодо спецпризначенців.

Українське волонтерство як рух існувало завжди, однак воно наново проявило себе під час Майдану. Революція Гідності об’єднала українців в одному – потребі допомогти. Здавалося б, усе починалося зі звичайних бутербродів та гарячого чаю в перші дні мирних мітингів. На останніх етапах «майданного» протистояння владі вже існували польові госпіталі, їдальні, бібліотеки. «Нормальный человек не будет работать бесплатно. Для украинцев это не свойственно. Но то, что произошло у нас сейчас, за эту зиму, стало как бы маркером «свой-чужой» . Волонтерський рух –ознака зрілості суспільства й слабкості держави. Українське суспільство змінилось, і доказ тому – люди. Олександр Стражний із заледве прихованою гордістю неодноразово цитує такі речі: « Я столкнулся с тем, что многие говорили: «Ну, чем могу, помогу, ну, приду, хотя бы просто постою, чтобы видели». Причём, непонятно кто «видели» – Господь Бог? Или ещё кто-то? Чтобы видели, что нас здесь много. » Прагнення пожертвувати власним часом – важливий прорив, часто більш значущий, аніж тисячі гривень до скриньки біля Будинку профспілок.

Українцям завжди було цікаво дізнатись, як російське керівництво ставиться до подій на території нашої держави, хоча б з тієї причини, що всі цивілізовані країни світу Рух Спротиву підтримали й висловили свої побажання українському народу досягти того, за що вони борються. Росія ж обрала інший шлях. Російські ЗМІ втовкмачували, що події в Україні – це «передел сфер влияния между разными политическими кланами», що «под руководством нерадивой оппозиции и кукловодов из США, вооружённые банды националистов-бандеровцев терроризируют жителей Украины» і що «хунта стремится совершить антиправительственный переворот». Червоною ниткою крізь ці повідомлення проходило те, що Україна – взагалі не держава, і що лише Росія має моральне право вирішувати, як ми маємо себе поводити. На сцену Майдана одного разу принесли прапор Російської Федерації, який було знайдено серед автівок спецпризначенців.

Олександр Стражний чітко дає зрозуміти свою позицію: Майдан – не штучне, кероване згори і спонсороване явище. Майдан – реалізація явних та прихованих прагнень кожного українця, і приводом до нього стала тотальна незгода з діями тих, хто «вище», та протидія їм. Майдан допоміг українцям «розслабити затиснуті нерви та крокувати вперед без кульгання». Ще й сходами підніматися.

Судячи з розповідей очевидців, усі розуміють, що досягти запланованого – справді вільної й трансформованої України – непросто. Недостатньо лиш домогтися відставки «легітимного» й вистояти під час розгонів та штурмів Майдану. Насправді, Майдан – початок довгого, виснажливого та жорсткого шляху, до якого має долучитися кожен гідний українець.

«Ми співали гімн по-справжньому, як співали, мабуть, перші люди навколо вогнища, коли просили богів послати їм дощ або їжу, приносячи заради цього жертви. Ми відчайдушно просили у Космосу свободу, обіцяючи замість цього положити душу й тіло. Космос нас почув і взяв жертву. Чекаємо на свободу. Боги минулого теж не відразу давали дощ».

Олександр Стражний подразнює нервову систему українця, оживляючи Майдан у його пам’яті. Разом із тим, він пояснює цьому ж пересічному українцю, який взяв в руки його книгу, чому сталось так, як сталось, і що з цього вийшло. Українець бачить себе в гарному світлі, інакше бути не може, адже протягом чотирьох місяців активної боротьби він перевтілився з байдужого в того, хто із саморобним щитом стоятиме проти озброєного за власне життя, майбутнє та щастя, за своїх дітей та їхнє майбутнє, за Україну та майбутнє її.

Валерія Діденко