Анатолій Євгенійович Жураковський (1898–1937) – священик-новомученик, сповідник віри, богослов, духовний письменник. Учень видатних київських філософів і богословів В.В. Зеньковського, В.І. Екземплярського і П.П. Кудрявцева, активний діяч Київського релігійно-філософського товариства.
О. Анатолій Жураковський народився 4 березня (за ст. ст.) 1897 р. в Москві. 1911 року його родина переїхала до Києва. З юнацьких літ він самостійно, всупереч волі батьків, відвідував храм, багато молився. Під час навчання в гімназії почав вивчати святоотецьку літературу, богослов’я. Під керівництвом київських професорів Василя Васильовича Зеньковського (читав курс російської філософії), Василя Ілліча Екземплярського (курс морального богослов’я), Петра Павловича Кудрявцева (курс історії філософії) відвідував Київське релігійно-філософське товариство.
Після закінчення гімназії вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, який закінчив після тимчасової перерви у зв’язку з мобілізацією в нестройову частину на фронт під час Першої світової війни (викладав солдатам фізику і математику).
На фронті Анатолій Євгенійович не залишив свої заняття богослов’ям. У 1916 р. він написав роботу «До питання про вічні муки», а в 1917 р. – «Євхаристичний канон раніше і зараз» і «Таємниця любові і таїнство шлюбу».
18 серпня 1920 року відбулася його ієрейська хіротонія в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. З того часу його життя було повністю віддане Церкві.
Це був чоловік гарячого серця, сповнений полум’яної любові до Бога і батьківської любові до своїх духовних чад.
Почав він своє служіння в селі Красногородка під Києвом, в атмосфері взаємної любові зі своїми простодушними чадами. Але вийшов батюшка з середовища інтелігенції, знав усі її сумніви й муки в темному проваллі безвір’я.
У 1922 році його перевели до Києва в маленьку колишню домову церковку св. Марії Магдалини на вул. Микільсько-Ботанічній. О. Анатолій горів, як свіча перед престолом. Поступово сформувалася міжтериторіальна громада, до якої входили також молодь і літні люди, які відійшли від Церкви і зневірилися. Батюшка відкривав усім велику таємницю богоспілкування, красу «пресвітлого Православ’я».
У церкві не було місця для натовпу, а було одне молитовне ціле: батюшка, котрий предстояв перед престолом, молячись за весь світ і за кожного, і благоговійні парафіяни.
Молодь вивчала богослужіння, намагалася ввійти в осередок церковного життя. Професори КДА допомагали їм розуміти прочитане, вчили, як має поводити себе віруючий під час великого Таїнства.
До кожного богослужіння готувалися як до свята. О. Анатолій хотів створити общину, де Христос був би «не випадковим гостем, але де Йому належало би все й неподільно, де все було б пронизане Його променями, усе світилося б Його іменем і сповнювалося Його благодаттю» (лист до своєї пастви із заслання від 6.VII.1923). Особливо благоговійно готувалися до Літургії. Літургія – загальна справа. Всі інші служби – лише етапи на шляху до Літургії.
Усіх знав і любив батюшка. Особливо боліло його серце за молодих, адже він знав, скільки спокус чекає на юнаків і дівчат на життєвих перехрестях того періоду.
У березні1922 року о. Анатолій виступив на диспуті проти теософів, зачитавши доповідь «Христос і ми». У травні 1922 року взяв участь у грандіозному диспуті з теми «Наука і релігія», який тривав три дні (перший – в актовому залі університету; другий і третій – у приміщенні оперного театру). О. Анатолій підсумував: «Вам належить сьогоднішній день… можливо, завтрашній… А нам належить Вічність».
Община храму св. Марії Магдалини зазнала гонінь раніше за інших. Менше ніж через два роки, церкву закрили. Община отримала храм, також домового типу, при колишньому Релігійно-просвітницькому товаристві – на честь св. Іоанна Златоуста. Духовне життя триває далі.
Але живе тіло Церкви шматували нові течії: обновленці, живисти, автокефалісти. О.Анатолій провадив з ними діяльну боротьбу, читав лекції, вів бесіди, виголошував проповіді. Як наслідок, у березні 1923 р. в ніч на Страсний Четвер його заарештували і вислали до Краснококшайська.
Закрили храм св. Іоанна Златоуста. Община перейшла у храм Миколая Доброго. У 1924 р. після свята Введення повернувся із заслання о. Анатолій (через 1 рік і 9 місяців) і служив то у великому храмі св. Миколая Доброго, то в зимовій церкві св. великомучениці Варвари.
Але недовго довелося служити о. Анатолію спокійно. Нові, ще більші біди насунулися на Христову Церкву після смерті великого світильника Божого св. патріарха Тихона.
Останнім місцем служіння о. Анатолія був храм Преображення Господнього на вул. Павлівській, разом з архімандритом Спиридоном Кисляковим.
О. Анатолій у проповідях і бесідах, поряд з євангельськими темами, говорив також про надзвичайно тяжке становище Церкви Христової, про нові й нові біди, що насунулися на її вірних чад.
Покрова Пресвятої Богородиці (01.Х.1930) був останнім днем служіння цього вірного воїна Христового.
Після річного слідства у московських тюрмах був винесений вирок – до вищої міри покарання, до розстрілу, потім із заміною 10-ма роками концтаборів. Почалися табірні митарства – Свирські табори, Соловки, Біломорканал (т.зв.»Північні Табори Особливого Призначення»).
Дуже короткий останній лист був від 10.Х.1937. Після нього прийшла відповідь: «За повторно вчинений злочин засуджений на 10 років суворої ізоляції без права листування».
У 1955 р. було сповіщено, нібито з Петрозаводської тюрми, що 10 жовтня 1939 року Жураковський Анатолій Євгенійович помер від туберкульозу, який ускладнився запаленням легенів».
Але згідно з архівними документами, отриманими пізніше, він був розстріляний 3 грудня 1937 року о 1 годині 15 хвилин «за вироком табірної трійки».
Черниця Магдалина (Глаголєва-Пальян)
Члени общини о. Анатолія Жураковського зберегли його спадок, завдяки чому в 2012 році за рукописними матеріалами була видана книга його проповідей і статей «Ми спасаємося Його життям».
