Київський композитор Валентин Сильвестров – один із найбільш своєрідних сучасних художників. Про його музику завжди сперечаються, але, водночас, стежать за нею із незрадливим інтересом.
Шлях Сильвестрова (народився 1937 року) сповнений протиріч і стрибків. Композитор не пройшов повз найрізноманітніші технологічні системи нашого століття, нетрадиційні, незвичайні інструментальні склади. Тому його творчість часом здається експериментальною. Однак це – зовнішня форма. Більш пильний погляд на творчий шлях Сильвестрова свідчить про інше. Його художня натура дуже творча і, разом з тим , чуйна до неймовірно різних явищ. Розвиваючись, київський автор, справді, входив у русло багатьох, часом далеких одне від одного художніх процесів. При цьому ним ніколи не керувало бажання бути на гребені моди. Маючи тонкий внутрішній слух, неабияке чуття відбору, він не приймав чужого своїй індивідуальності, а завжди знаходив близьке, повчальне для себе й на диво природно освоював це, переплавляючи вже в тканини власних творів, – свобода музичної думки один із сильних боків Сильвестрова.
Шлях цього композитора вартий уваги як шлях будь-якого талановитого, мислячого художника. Примітний він і в сенсі освоєння Сильвестровим тих чи інших традицій. Причому, «освоєння» було досить щільним, насиченим, можливо, тому, що Сильвестров прийшов до консерваторії пізно – з третього курсу будівельного інституту. Серед впливів, які позначилися на манері композитора, були й такі, що супроводжували його все творче життя, були й інші, характерні переважно для його творчого зростання. Серед перших –Чайковський із його здатністю мелодіювати всі елементи музичного цілого, створювати залежність інтонаційного шару від емоційних порухів душі, будувати протяжні лінії безперервного розвитку. У цьому ж ряду Рахманінов (зокрема романси, Третій фортепіанний концерт), у музиці якого ще студентом Сильвестрова вражала чистота душевного світу, широта дихання. Багато чого він навчився у Шуберта, сприйнявши всеосяжну пісенність тканини, вміння повідомляти невимушеність звуковому потоку при змінах тональностей, типів ритміки, фактури. Звичайно, ці впливи завжди опосередковані, перероблені, а головне, зазначені властивості притаманні й обдаруванню самого Сильвестрова.
Крива художнього зростання композитора химерна. Спочатку його художнє зростання стимулювало вивчення Баха й Шопена. У великого німецького майстра молодий музикант сприйняв духовну змістовність, поліфонічну майстерність; у Шопена – мелодійну відточеність, розкутість форми. Інтерес до нової музики розпочався з освоєння Прокоф’єва (особливо приваблювали його ліричні «ранкові» мелодії), Дмитра Шостаковича, вчителя Бориса Лятошинського. Тож в епічній мужності образного ладу Сильвестрова можна впізнати вплив Б. Лятошинського; в драматичному пафосі, масштабності формотворчості, світлій, об’єктивного плану ліриці – традиції Д. Шостаковича.
Наступний етап розвитку композитора – знайомство з нововіденською школою і паралельно захоплення Моцартом. У Моцарта Сильвестров вчився ритмічної енергії, відчуття ритму як способу існування музики, ігровому началу. Нововіденці дали молодому автору розуміння важливості інтонаційного відбору, самоцінності кожного звуку, спрямованості мелодійної лінії. Але процес освоєння у Сильвестрова, як завжди, супроводжувався індивідуальним поглядом на художнє явище.
Тоді ж виник інтерес до Стравінського з його стильовою багатоманітністю, приголомшливим умінням робити своїм будь-який матеріал. Особливо привабив Сильвестрова неокласицизм Стравінського, здатність цього майстра залишатися собою у численних метаморфозах. Імовірно, осягнення Стравінського пізніше породило цілий напрям у творчості Сильвестрова, який умовно можна назвати «ретро».
Просуваючись «сходами традиції», Сильвестров звернувся до Дебюссі, найбільше захопившись його оперою «Пелеас і Мелізанда». Одночасно з музикою Дебюссі Сильвестров знайомився також із творами таких авторів, як Штокгаузен, у якого його привабили значущість ідей, масштабність мислення, Булез (особливо зацікавив Сильвестрова «Молоток без майстра»), Лігеті. І від них, дотримуючись свого правила критичного відбору, композитор взяв лише потрібне собі, перш за все, значення раніше другорядних засобів – мікродинаміки, агогіки, витонченої штрихової техніки. Важливим для творчого зростання Сильвестрова стало вивчення Вагнера і, зокрема, Малера.
70-ті роки – роки зрілості Сильвестрова. До цього часу склався і відшліфувався його власний самостійний стиль.
Напевно, найправильніше означити світогляд Сильвестрова як переважно ліричний. Але в загальному ліричному руслі безліч відтінків – від споглядального до драматичної експресії. І драматизм у його мистецтві – внутрішній, це драматизм підводної течії.
Подібно до багатьох художників ліричного складу, Сильвестров дуже чутливий до світу природи. Він прагне почути й передати у своїх творах не лише її звуки – спів, дзвони, шуми, скрипи – і зберегти не просто пейзажні замальовки. Природа його цікавить як диво зі своїми осяяннями, відкриттями, рідкісною красою і фантастичною химерністю, вишуканою крихкістю і бурхливими катаклізмами. Здається, що композитор, як і дуже близький йому поет Тютчев, хоче осягнути таємниці природи, дізнатися мову квітів і трав, загадковість каменів і гір, таємничість лісів і озер. Здається, що він намагається передати саму вдачу явищ природи, її вічну змінність і закономірну циклічність.
Коли слухаєш музику Сильвестрова, помічаєш її сокровенну властивість: смак до безпосереднього сприйняття життя поєднується тут із пошуком філософського осмислення буття; відчуття об’єднується з сутністю, мить із вічністю. Про що б не розповідало мистецтво Сильвестрова, яким би проникненням у пантеїстичний дух не було, воно завжди насичене високою духовністю. Адже етичні, моральні проблеми – основні проблеми творчості Сильвестрова, навколо них його біль, радість і глибина. Тому, напевно, його музика така виразна (надто у зрілий період), така благородна і красива; тому в його творчості останнє слово залишається за чистим, піднесеним началом. І якщо характеризувати риси його ліричного світогляду, то стає зрозуміло, що він не вузько суб’єктивний, а несе філософський зміст. Це вміння побачити взаємозумовленість індивідуальної людської долі й загальних життєвих процесів. Це сприйняття світу, за якого розрізнені суперечливі частини буття стягуються в єдине сутнісне ціле. Це та лірика, що «говорить про значне, високе, прекрасне … своєрідна експозиція ідеалів і життєвих цінностей».
За матеріалами статті Марини Нестьєвої «Гармонии таинственная власть…» у кн.: Сильвестров В. «Музыка – это пение мира о самом себе…» Сокровенные разговоры и взгляды со стороны: Беседы, статьи, письма / Сост. М.Нестьева. – Киев, 2004. – 264 с.
