Франсуа Моріак – французький романіст, драматург і поет – один із найкращих у світі майстрів художнього слова, який і досі захоплює читачів своїм психологізмом і глибиною думки.
Народився Франсуа Моріак (François Mauriac) 1885 року в Бордо в родині багатих землевласників та комерсантів, у Малагарі Моріаки володіли великими виноградниками. Через два роки після народження Франсуа помер батько, дитина невтішно переживала цю втрату, за спогадами, дитинство було надзвичайно сумним періодом його життя, і тільки віра і церква рятували від болю самотности. «Релігія дала мені більше радощів, скорботи», – напише він у своїх записках. 1903 року він провалив іспит на ступінь ліценціата з філософії, наступного, 1904, отримує ступінь із філології. Початок його літературної діяльности вважається класичним – дві збірки незрілих юнацьких поезій, «Складені руки» (1909) та «Прощавай, юносте» (1911).
Усі його твори сповнені глибокого психологізму, на який його надихнули Достоєвський і Пруст, і трагізму, породженого бездуховністю тогочасного суспільства, твори його актуальні, тому що відбивають найпотаємніше, те, що було завжди, той пошук себе та істини, якими мисляча тростина переймалася одвіку, а також те, що не кожна людина наважиться відкрити навіть собі самій. Моріак – знавець добрих і поганих граней душі, зображаючи їх, він прагне поділитися з нами секретом, як стати кращими, як не спотворити своє життя злочином чи підступністю. Приміром головна героїня роману «Тереза Декейру» (1927), зовні злочинниця, – а насправді чутлива, спостережлива, непересічна особистість, стає жертвою жахливої жорстокости родини чоловіка і практично гине через неї. У романі «Самиця» (1923) Моріак майстерно змальовує вбивство, за яке не засудять – свекруха своєю ненавистю методично вбиває вагітну невістку, суперницю, яка заважає маніпулювати сином, щодня викликає до неї лікаря, але, що найстрашніше, холоднокровно влаштовує ту нелюдську гру, внаслідок якої жінка, котра могла стати відрадою сина, гине. «Гадючник», написаний 1932 року, вражає математично точним змалюванням ворожих стосунків у буржуазній родині. Зненависть і брехня – звичне тло її існування, замкнене коло, яке ні старші, ні молодші не мають бажання подолати.
Під час Другої світової війни Моріак – учасник Руху Опору, під псевдонімом Форез він випускає збірку антифашистських статей «Чорний зошит», де засуджує фашистську тиранію і колабораціонізм. Його естетичні і літературні уподобання викладені в роботах «Романіст і його персонажі», «Роман», «Внутрішні мемуари».
В усіх моріаківських творах присутній Бог, прихований чи відкритий, «Фарисейка» (1941), «Агнець» (1954), «Живий хліб» (1955), – всюди він простягає руку допомоги, всюди чекає стражденних. Найяскравіше це відбито у книзі «Ісусове життя», яка була написана 1936 року, коли авторові вже минуло п’ятдесят, тобто настав вік зрілості й узагальнень. На сторінках життєпису перед нами постає Моріак – майстер слова і знавець письма. 1952 року за заслуги в галузі літератури Моріак отримує Нобелівську премію – «…за проникливий аналіз душі і художню силу, з якою у формі роману він втілив людське життя».
Анрі Пейр, літературний критик, свого часу зазначив, що серед моріаківської літературної спадщини «є 4 чи 5 романів, яким уготоване тривале життя, письменників, яких чекає така доля, не так вже й багато в будь-якій країні».
1962 року Ф. Моріак випускає нарис «У що я вірю», який присвячує своїм онукам – Петрові В’яземському і Жерару Моріаку, а також тим молодим душам, які шукають себе, нарис став своєрідним духовним заповітом письменника, в ньому він відверто висловлює свої естетичні і моральні переконання та напучує молодь.
Помер Франсуа Моріак 1 вересня 1970 року в Парижі.
Галина Чернієнко