Давид Гофштейн

Cин хлібороба, Давид Гофштейн народився 24 червня 1889 року у Коростишеві. Навчавсь у хедері та у приватних учителів. Під час служби в армії (1912–1913) екстерном здав іспити за курс гімназії. Через відсоткову норму не був прийнятий до університету і вступив до Київського комерційного інституту. Вірші писав з 9 років (спочатку івритом, потому російською та українською мовами, а з 1909 р. перейшов на їдиш). Дебютував віршами та нарисом у київській газеті «Нає цайт» («Новий час») 1917-го р. Вбачав у своєму народові джерело творчих сил і натхнення, що відобразилось у першій збірці «Бамвеґн» («Край доріг», або «З доріг», 1919, Київ).

1920-го р. померла перша дружина поета. 1924-го р. підписався під протестом проти гонінь на іврит, за що був відсторонений від редагування журналу «Штром» («Потік») у Москві, та й самий журнал невдовзі закрили. 1927-го р. обраний до бюро єврейської секції Всеукраїнської спілки письменників, а 1928-го стає членом редколегії її журналу «Проліт» («Пролетар»). 1929-го – звинувачений у дрібно буржуазному ухилі через незгоду з кампанією проти Квітка і виключений зі Спілки.

Більшу частину свого життя прожив у Києві, лише 1925–1926 роки провів у Ерец-Ісраель. Був одним із найсвітліших, найбільш друкованих їдишських поетів, багато перекладав також з української (зокрема, 1939 року вийшов том поем Тараса Шевченка в його перекладах), і його також багато перекладали, особливо з великим задоволенням – українською (Тичина, Сосюра, Рильський та ін.). Брав участь у роботі Єврейського антифашистського комітету і разом з іншими видатними діячами єврейської культури розстріляний 12 серпня 1952 року.

Трагічна доля поета передбачає ведення розповіді про нього не як про тонкого лірика і мудрого філософа передусім, а як про безневинно замордовану жертву нелюдського режиму. На допиті у справі Єврейського антифашистського комітету Гофштейн змушений був, виправдовуючись, розповідати, що саме він, перший у своєму оточенні, почав працювати по суботах. Він мав вислуховувати звинувачення в сіонізмі, знаючи, що повернувся в СРСР за двома синами від першого шлюбу, залишивши в Палестині дружину й доньку, та так і не зміг вирватися з «країни суцільного щастя», керованої т. Сталіним – «найкращим другом єврейських поетів». Звинувачення у націоналізмі, сіонізмі й активній релігійній діяльності не були безпідставними. Як згадує Фейґа Гофштейн, саме до її чоловіка у Києві прийшов переляканий чолов’яга, сказав, що в нього є тфілін, тицьнув їх Гофштейнові і зник. А поет ретельно сховав ненависні для радянської влади «предмети культу». Із допиту Л. Квітка ми знаємо, що Гофштейн дружив з Ю. Енгелем і Д. Шором (до речі, їм обом присвячені окремі вірші Гофштейна, переклади яких подано в цій книзі – В.Б.) – сіоністами, близькими до Л. О. Пастернака. Вітав Гофштейн і утворення Ізраїлю, робив спроби повернути у радянські їдишські видання традиційну єврейську транскрипцію. Адже слова біблійного та івритського походження (виключені з радянського їдишу в боротьбі з сіоністським і клерикальним івритом і замінені, мірою можливості, германізмами та слов’янізмами) традиційно писалися й друкувалися без голосних.

Таке «подвійне життя», існування у несумісних світах не могли не вплинути на особисті якості і характер Гофштейна. Так, у протоколах того ж таки процесу ми знаходимо слова Д. Берґельсона про те, що сам поет попереджав його про можливі відхилення у психіці. Це дозволило Берґельсону спростовувати деякі свідчення Гофштейна, від яких той і сам зрештою відмовився. Уже за наших днів були оприлюднені мемуари Марлена Коралова, співкамерника Д. Гофштейна. У камері поет продовжував «дружні бесіди» зі своїм слідчим, звертаючись то до струменя рукомийника, то до аеродинамічної труби ЦАДІ, що гула весь день за стінами в’язниці. Мемуарист згадує, що на всі запитання про свою «дивну» поведінку Гофштейн відповідав усмішкою, в якій Коралову бачилася зверхність.

Не нам судити, наскільки свідомою була така поведінка. Важливо інше: що зробила влада з людиною, всі попередні «дивацтва» якої, часто згадувані мемуаристами, були лише добрими дивацтвами поета, якому і належить бути, хоч на якийсь час, «не від світу цього».

Поетичну глибину єврейського світосприйняття Гофштейна не затьмарюють обов’язкові для будь-якого члена Спілки радянських письменників прорадянські, ура-патріотичні вірші.

Нехай протоколи ганебного для катів процесу 1952 року – не найкраще джерело, але якщо прибрати звинувачувальний ухил слів «єврей», «сіоніст», «юдей» з того, що було сказано про Гофштейна, зрозуміємо: життя своє він прожив недарма.

Двотомне зібрання творів «Лідер ун поемен» («Пісні й поеми») з ілюстраціями М. Шаґала побачило світ 1977 р. у Тель-Авіві, за редакцією вдови поета Фейґи Гофштейн.

(За мотивами статті Л. Кациса в часописі «Лехаїм», №4, 2006 р.)

Із кн.: Гофштейн Д. «О білий світе мій…».

«Усе життя Давид збирав книги. Якщо десь знаходив стару книгу, був щасливим. Рідкісні, коштовні книги й рукописи їдишем та івритом посідали почесне місце в його великій книгозбірні. Коли приходив гість – а гостей Давид дуже любив, навіть якщо це заважало його роботі й відпочинку, – він передусім вів його до кабінету й демонстрував книжкові скарби. Різномовні словники, енциклопедії, конкордації Гофштейн тримав ув окремій шафі. Він казав: «Людина не здатна знати все, але вона має знати, де шукати і знаходити»»

Фейга Гофштейн

 

«Ми його любили. Любили за добру й палку вдачу, за те, що означається словом «товариськість», за готовність щохвилини, відірвавшись від власних справ, пірнути з головою в чужі справи й клопоти, за всякчасне бажання комусь допомогти, дати пораду, подбати про когось, навіть і незнайомого, що чимось припав йому до серця. Любили за широку освіченість, за неабиякі знання не тільки в літературі, а й у різних галузях науки, – знання, якими він ніколи не хизувався, а чесно й просто ділився з кожним, хто того хотів. Любили за чесність і прямоту, які набували особливого чару від того, що він іноді вдавав із себе страшенного хитруна. Любили навіть за дивацтва, як, наприклад, його нахил майструвати, щось пиляти, гемблювати, стругати, клеїти, ремонтувати, орудувати рипучим напилком у своєму письменницькому кабінеті, тягати в квартиру усякий брухт, усякий залізний – особливо залізний! – непотріб, запевняючи з таємничим виглядом, що отой величезний заіржавлений цвях чи якась там покручена дротина, знайдені ним на вулиці, «пригодяться в господарстві». Любили навіть за феноменальну його розкиданість, про яку гуляли в нас різні історії анекдотичного характеру.
Але передовсім любили ми його за те, що він поет, справжній поет усім своїм єством, поет з голови до ніг»

Максим Рильський

КНИГИ АВТОРА
АВТОРИ НОВИНИ ПРО НАС Контакти