Герберт Збіґнєв

Герберт Збіґнєв

«На початку радянської окупації майбутній автор «Пана Коґіто», маючи тоді 15 років, намовив інших учнів, щоб ті розвернули лави спиною до портрета Сталіна, який разом із новою владою з’явився у класі».

Збіґнєв Герберт (Zbigniew Herbert, 1924-1998), поет, есеїст, драматург народився у Львові 29 жовтня 1924 року. Його батько Болеслав був юристом і економістом, директором місцевого банку. Мати, Марія з Каняків, після заміжжя полишила роботу та присвятила себе вихованню дітей: Збишека, старшої сестри Галини (тепер Герберт-Жебровська, мешкає у Польщі), та молодшого брата Януша, який помер під час окупації. Предки Герберта прибули до Львова з Англії через Відень, натомість своєрідним свідченням полонізації став у родині звичай надавати чоловічим нащадкам слов’янські імена. Як пише біограф Герберта Яцек Лукасевич, за родинною легендою майбутній поет, який був дуже міцним немовлям, отримав ім’я на честь популярного тоді борця Збишека Циґанєвича.

Закінчивши реальну школу, Герберт вступив до VІІІ державної гімназії ім. Короля Казимира Великого (тепер у цьому будинку головна садиба Українського Католицького Університету). Мабуть, саме тут він уперше пізнав світ античності: пізніше поет згадував, що легко зорієнтувався на Римському Форумі завдяки планові, який на шкільній дошці намалював учитель латинської мови.

Емоційно стабільна й доволі добре забезпечена матеріально родина, патріотичне виховання, молодечий запал, – усе це зумовило, що Польща міжвоєнного двадцятиліття залишилася у пам’яті поета своєрідною втраченою Аркадією. Війна, зокрема поразка його батьківщини, стала для нього цілковитою несподіванкою, кінцем світу, початком біженської долі. До кінця життя Герберт почуватиме себе до певної міри вигнанцем, мріючи бути похованим на Личаківському кладовищі чи надписуючи приятелям книжку іменем «Zbigniew Leopolensis», тобто львів’янин.

На початку радянської окупації майбутній автор «Пана Коґіто», маючи тоді 15 років, намовив інших учнів, щоб ті розвернули лави спиною до портрета Сталіна, який разом із новою владою з’явився у класі. Цей жест міг мати катастрофічні наслідки, проте все обійшлося завдяки лагідності (нової уже) директорки, довелося тільки змінити школу. Коли до міста увійшли німці, Герберт продовжив навчання на підпільних курсах, там він здав екзамени на атестат зрілості. На життя юнак заробляв, торгуючи у крамниці цвяхами та прогоничами, а ще – годуючи кров’ю воші в інституті професора Вайґеля, де виробляли вакцину від тифу, – втім, це давало можливість отримати порівняно безпечні документи, які могли врятувати життя під час облав. За його словами, Герберт закінчив військову школу АК, брав участь у збройних акціях, керував підрозділом, був поранений у ногу і відтоді накульгував. Авторка його біографії «Наставник із поезії» Йоанна Седлецька малює інший образ: відсутні будь-які архівні докази на підтвердження слів письменника, натомість ушкодження ноги насправді стало наслідком нещасного випадку під час катання на лижах і погано проведеної операції складання перелому.

Коли в 1944 році до Львова знову наближалися росіяни, Болеслав Герберт вирішив тікати. Сім’я потрапила до Кракова, а відтак до Прошовиць, де мешкала до кінця війни. Майбутній письменник слухав лекції у краківській Академії Красних Мистецтв, проте головним напрямком студій обрав економіку, а пізніше, перебравшись до Торуні, закінчив юриспруденцію, так само, як свого часу Чеслав Мілош і Вітольд Ґомбрович. У Торуні він також вивчав філософію і познайомився із Генриком Ельзенберґом, котрий став його інтелектуальним і моральним маестро. Наступне місто на життєвому шляху поета – Сопот, де він познайомився зі старшою від нього на кілька років Галиною Місьолковою, об’єктом великого кохання та адресаткою ранніх, ще не надто зрілих віршів.

На межі 40-50-х років Герберт публікує перші свої твори (поетичний дебют – у тижневику «Dziś i Jutro», №37/1950, вірші «Напис», «Прощання з вереснем», «Золота середина»), рецензії на книги та мистецькі виставки він оприлюднює зокрема в «Помилка! Помилка зв’язку.«, з головним редактором якого Єжи Туровичем потоваришував. Проте, коли у польській культурі починається масштабне нав’язування соцреалізму, Герберт відмовився від участі в літературному житті та від членства у Спілці польських письменників. На дуже скромне життя він заробляв, працюючи експедитором, нормувальником у кооперативі інвалідів, службовцем у Бюро студій і проектів торф’яної промисловості чи адміністратором у Спілці польських композиторів.

Після Жовтня 1956 року знову відкрилася нагода для публікацій. Тоді світ побачила дебютна збірка «Струна світла», наступного року ще одна – «Гермес, пес і зірка». У травні письменник отримав стипендію і вперше виїхав на Захід – до Парижа, разом зі Славоміром Мрожеком і Людвіком Фляшеном. Відтоді мандри (Францією, Італією, Грецією, Нідерландами, Німеччиною, США) стануть наче природним способом існування Герберта, даючи також багатий есеїстичний урожай – збірки «Варвар у саду» та «Натюрморт із вудилом», численні нариси, зібрані вже після смерті письменника, зокрема у книжці «Лабіринт біля моря».

Мандри світом, продовження чинності закордонного паспорта, звісно, були у ПНР непростою справою. В 60-х роках поет став об’єктом тривалих причіпок Служби безпеки, яка безрезультатно, проте наполегливо намагалася зробити з нього таємного співробітника. У середині цього десятиліття письменник занедужав на маніакально-депресивний синдром, відтоді аж до смерті переживаючи зміну фаз ейфорії та депресії. У 1968 році в польському консульстві в Парижі він одружився з Катажиною Дзєдушицькою, яка тепер мешкає у Варшаві.

На початку 70-х років Герберт викладав у одному з коледжів Лос-Анджелеса (саме тоді був написаний «Пан Коґіто»), в 1975-80 роках мешкав у Західному Берліні, звідки повернувся до Варшави на похорон матері. У Польщі він застав часи «Солідарності», включився у діяльність опозиції. В 1986 р. Герберт знову виїхав було до Франції, звідки повернувся через шість років, уже постійно оселившись у Варшаві.

Наприкінці життя поет важко занедужав на астму. Останній рік він провів, прикутий до ліжка. Помер 28 липня 1998 року.

2008 року минули десяті роковини смерті Збіґнєва Герберта. З цієї нагоди Сейм Польської Республіки прийняв ухвалу про оголошення Року Герберта.

В часи кризи вартостей і болісних сумнівів він твердо відстоював принципи: у мистецтві – канону краси, ієрархії та ремесла, в житті – етичних кодексів, які чітко розмежовують поняття добра і зла. (…) Він впровадив у польську мову формулу-заповідь – слова «Будь вірним. Іди», – йдеться в ухвалі Сейму.

Епіграф Року Герберта: «Є в мені пломінь, що мислить» із вірша «Напис».

Ініціатор ухвали, Міністр Культури та Національної Спадщини, доручив координувати найважливіші заходи, пов’язані з цією подією, Національній Бібліотеці, в колекції якої від грудня 2006 р. зберігається архів автора «Пана Коґіто».

Андрій Павлишин