Світлана Алексієвич: "Релігійна диктатура — не менше зло, ніж диктатура державна"

Світлана Алексієвич: «Релігійна диктатура — не менше зло, ніж диктатура державна»

Книжка Світлани Алексієвич «Людина Second-Hand (кінець червоної людини)» минулого року побачила світ українською мовою у могилянському видавництві «Дух і Літера». І вже встигла викликати неабиякий резонанс.

Алексієвич — відома письменниця і публіцист — розповідає про парадокси «червоної людини», про своє бачення нинішніх метаморфоз на пострадянському просторі…

Ця невеличка на зріст і надзвичайно делікатна у спілкуванні й поведінці жінка — один із найпотужніших збирачів інформації про радянську людину, а також найфаховіший портретист епохи комуністичної чуми. Вона пригадує, що на початку 90-х Горбачов узяв інтерв’ю в Далай-лами, а потім майже десять років редагував це інтерв’ю, не друкуючи. «Коли книжка вийшла — ми всі жили вже в зовсім іншій реальності…».

Книжка самої Алексієвич про червону людину — актуальна й багато в чому — випереджає свій час. Адже автор — психоаналітик, якому випала місія знищувати метастази у свідомості пострадянської людини.

…На жаль, лише через п’ятдесят років будуть оприлюднені результати голосування в Нобелівському комітеті. Проте з власних джерел знаю, що торік пані Світлана була серед лідерів на присудження цієї найпрестижнішої премії (її висунення підтримав Міжнародний ПЕН-центр.) Алексієвич — голос сучасної адекватної людини з регіону, що для західного світу позначений неадекватністю, тобто моторошним абсурдом і біснуватістю.

Що ж відбувається у свідомості людини, яка вийшла з Радянського Союзу?

— Я сама народилася в СРСР, я також радянська людина, — відверто розповідає пані Світлана. — Я не прагну дистанціюватися від зображуваного об’єкта. Навпаки, всупереч внутрішнього спротиву, всупереч інтелектуальним настановам іду до простої людини, аби написати «портрет радянської людини», що складається з сотень інтерв’ю і розмов.  Отже, її проби пера, тобто портретування радянської людини — це бажання знайти відповідь насамперед для себе.

— Буквально перед від’їздом до Києва я зустрілася з однією своєю знайомою, професоркою, — розповідає письменниця. — І вона раптом мене запитала: «Як ти можеш їхати до Києва? Ти ж знаєш, що там усе захопили бандерівці! Ти не боїшся?» Якщо такий видатний розум може перебувати під впливом медіа, то що казати про звичайних людей? Усі ми у переважній більшості — жертви медіареальності. І сьогодні в умовах переформатування людини, у час страшного розриву з тінню радянської людини кожен може потрапити в ситуацію невідповідності або й глупоти. Війна і біль від утрат тільки посилюють людську слабкість. Як бути?

…Світлана Алексієвич пропонує один можливий вихід, який на перший погляд видається парадоксальним: потрібно любити. Альбер Камю, працюючи над свою теорією екзистенціалізму й екзистенціалістського світогляду, вважав, що усвідомлення абсурду і бунт проти нього завершуються Любов’ю.  Жорстокий випадок обірвав його життя, і літературознавці залишилися без відповіді на питання, що ж, власне, мав на увазі французький нобелянт.  Сьогодні цю саму тезу чуємо від Алексієвич, яка, сприйнявши абсурд радянської дійсності і повставши проти нього кожним своїм текстом, дійшла концепту «любові».

— Я не завжди була такою. Замолоду була революціонеркою, вірила, що людину дуже легко виховати, — каже пані Світлана. — Та лише тепер розумію, що це не так: людина — найскладніше, що тільки може бути. У ній є і абсолютне добро, і абсолютне зло. Мій батько був затятим комуністом. Ми часто сварилися через це. Він був настільки закоханий у комуністичну ідеологію, що просив покласти йому в труну комуністичні медалі. Ми сварилися, і одного разу батько заплакав. Тоді в мені щось обірвалося. Як сталося так, що мій батько плаче? Цей епізод, як виявилося, став одним з визначальних у зміні світогляду Алексієвич, яка, немов у комп’ютерній грі, перейшла на інший рівень життя. Випробування найріднішим витворило в ній особливе сприйняття реальності — наділене любов’ю і потребою чути (а себто — любити).

— Потрібно любити людину. Бо інакше навіщо писати так, щоб страждали близькі тобі люди? Потрібно кожному дати голос — і комуністу, і олігарху, і простій жінці, в якої я купувала фрукти в Києві. У кожного своя правда.  Світлана Алексієвич говорить про ці речі з відчуттям внутрішньої впевненості у тому, що цей складний і страшний для людини процес соціокультурного розриву потрібно не «нагнітати», а лише вислухати кожного, дати можливість людині сказати свою правду. Бо кожна людина залишає після себе текст.  Ці слова Маргарет Етвуд якнайточніше передають мотто професійної роботи пані Світлани як журналіста й представника нового типу літератури, заснованої на принципах історизму й «нового журналізму».  Фундаментальна справа робиться без крику й у жодному разі не надривно.

— Я проїхала Росію, побувала в різних маленьких містечках, — продовжує письменниця. — Була, наприклад, у Вологді. І я побачила, що у багатьох людях живе маленький «путін», котрий живиться тим, що транслює екран. Пригадалися слова Вацлава Гавела, які він сказав в одному з останніх виступів: «Сталін і досі сидить у кожному з нас». Він мав на увазі тяглість метафізики зла, породженого радянськими ідеалами. Медіа змушують людей повірити в те, що в Києві сьогодні бігають бандерівці й возсідає хунта… Говорячи про нинішню Білорусь, пані Світлана з гіркотою зауважила, що там неможлива революція, подібна до тієї, яка відбулася в Україні.

— Лукашенко заявив в інтерв’ю, що от, мовляв, тепер ви всі бачите, що я не найстрашніший диктатор, — розповідає Алексієвич. — У Росії ще кілька років тому були люди, котрі мали, як ми кажемо, світлі обличчя. Та коли вони виступили проти, їх почали нищити. Сьогодні вони майже всі виїхали. Європейської Росії сьогодні в самій Росії майже не лишилося. Натомість дедалі більше жертв економічних махінацій, коли людей змушують їхати на війну з Україною, бо інакше вони не мають можливості розплатитися за кредит чи придбати житло. Так формується «вантаж 200», за яким — трагедія російських матерів, жінок, дітей, коли ніхто не може захистити чоловіка від терору. Із часом людина здається, складає руки. Важко, коли тобі весь час на роботі кажуть, що не поділяють твоїх поглядів. І згодом ти приймаєш цю позицію… Протягом багатьох років у Росії проводили експеримент соціалізму, тому я мусила поїхати туди, щоб побачити продукт того експерименту в чистому вигляді… Ще в 90-х ми всі були романтиками. Але Путін не має з ними нічого спільного. Він інший. Це суто каґебешний продукт, якому чужі ті демократичні віяння. Сучасна політична московська верхівка — це суміш комунізму-соціалізму, олігархії і православ’я. Для західного світу «політичний бомонд Росії» — це «пацани», які живуть «по понятіям», думаючи, що нафта і газ забезпечать їм повагу у світі. Ні, західний світ уже давно тримається на інших, правових, поняттях, що визначають його сталу сутність і одночасно змінність. Для цивілізованого світу гроші — це давно не найважливіший критерій (хоча часто саме бізнес-інтереси визначають політику «співжиття» з «пацанами»)…

***

Пані Світлана згадує, як у Києві купувала фрукти. Довідавшись, що Алексієвич з Білорусі, продавчиня запитала: «А ви за кого?». «Я за вас», — радо відповіла Світлана і спершу навіть не зрозуміла наступного запитання: «А за кого за нас? Я за Донецьк, — уточнила жінка. — Мені чужа Європа, а Білорусь, Росія — ні». І хоч якими б політично хибними чи непопулярними були такі думки, за ними — конкретні люди, і кожен має свою правду, своє право на слово.  Усі ці слова, тексти, наративи потрібно збирати, записувати, фіксувати, бо в такий спосіб знімається величезна соціальна напруга. Інакше вона може перерости в особливий тип агресії.

— У Росії є три теми, на які не можна говорити, інакше ти втрачаєш людину: Путін, Україна, патріарх, — розповідає пані Світлана. — Ми часто розмовляли про Україну, і я зіткнулася з тим, що не вкладається в голові. Це якась безпредметна агресія. Скількох людей я втратила у таких розмовах… Розрив із «червоним минулим» обернувся страшною війною саме в Україні. А найстрашніше, що може статися, — це громадянська війна. І саме тому мусимо всупереч власним поглядам вислуховувати тих, хто має іншу правду.

…Звичайно, інтелектуал повинен визначати певний вектор, стратегію життя, проте часто інтелектуал має необережність брати на себе занадто багато, відриваючись від реального життя. І тоді бажане може видатися за дійсне. А такий підхід особливо небезпечний, коли у світі панує безпредметна агресія й ненависть. Бо в політичній площині це шлях до одного: громадянської війни. І київська жінка, яка «за Донецьк», на думку пані Світлани, має право бути почутою. Історія не може позбавляти когось слова. Інакше з’являється фікція, простір стає викривленим.  Під час розмови пані Світлана не раз наголошувала на тому, що сучасна Росія — це простір несвободи, своєрідна фікційна псевдореальність, побудована на брехні. Ця брехня має страшну природу російського (московського) православ’я.

— У глибинці, у Вологді, я побачила, що всі люди там згуртовані навколо церкви. А в церкві священик увесь час товкмачить, що ти гріховний, що ти раб Божий. Я люблю читати оголошення, бо в них — зріз часу. Так от, в одному натрапляю на таке: «Здам двокімнатну квартиру. Тільки православним». Релігійна диктатура — не менше зло, ніж диктатура державна, зрештою, там уже давно немає межі між світським і духовним, бо духовне перетворилося на каґебешно-феесбешне, виконуючи функцію підтримки й пропаганди державного ладу. Сідаю в таксі. Водій запитує: «А ви православна?» — «А яке це має значення?». — «Ви сіли у православне таксі». От ми й приїхали…  Найважливіше сьогодні, з позиції письменниці, зберегти любов і фіксувати голоси епохи. Світлана Алексієвич робить свою справу.

— Я вже все написала про червону людину, про людину радянську. Я більше не маю, чого сказати. Тому працюю над іншим. Цей проект має назву «Людина любові»…
Оригинал: gazeta.dt.ua