Хосе Ортега-і-Гассет (Jose Ortega y Gasset; 1883–1955) — іспанський філософ, публіцист і громадський діяч, творець раціовіталізму. Його вчення є своєрідною версією синтезу філософії життя та екзистенціалізму; впливовий представник філософії історії та теорії еліти, автор відомих досліджень з соціології, культурології, естетики, літературо- та мистецтвознавчих есеїв.
Ортега-і-Гассет народився 9 травня 1883 р. в Мадриді, й був спадкоємцем роду іспанських інтелектуалів. Його батько був директором газети «Неупереджений», засновником якої був дід Ортеги по материнській лінії. Родина тішилася заслуженою повагою серед іспанської освіченої еліти. Батько – популярний прозаїк і впливовий ліберальний журналіст, мати походила з роду, що вирізнявся широкою освіченістю, товариськістю, діяльним гуманізмом; у ньому було багато політиків, у тому числі й міністрів.
Закінчивши єзуїтський коледж у Малазі, Ортега 1898 року вступив до Саламанського університету (де познайомився з Мігелем де Унамуно), а в 1904 р. отримав диплом Центрального університету в Мадриді. Він продовжив освіту в університетах Берліна, Ляйпцига та Марбурга. Великий вплив на Ортегу справили погляди відомого неокантіанця Германа Когена, у якого він навчався кілька років. Повернувшися до Іспанії (1908 р.), Хосе викладає в Мадридському університеті, де з 1910 по 1936 рік очолює кафедру метафізики. Університет став місцем, де формулювалися й міцніли його філософські ідеї, що перетворили спраглих до науки, неспокійних студентів на його відданих учнів. Окрім викладацької діяльності Ортегу захоплює журналістика та публіцистика. Він був засновником журналів «Еспанья» (1915–1916 рр.), «Ревіста де Оксіденте» («Західний журнал», 1923–1936 рр.) та «Ель Еспектадор» (1916–1935 рр.) – журналу, єдиним співробітником якого був сам філософ.
Обов’язково треба згадати також створену ним із Унамуно славнозвісну «Бібліотеку ідей XX століття», де публікувалися переклади іспанською праць найвідоміших мислителів XX століття – О. Шпенглера, Е. Гусерля, М. Шелера, М. Гайдегера, Ф. Брентано, І. Гейзінги та ін. Ця «Бібліотека…» сприяла тому, що (за висловом одного з учнів Ортеги) кожен допитливий іспанець міг тепер познайомитись із інтелектуальним життям всієї Європи так само, як і допитливий представник будь-якої іншої країни.
Подолання сумнозвісного провінціалізму іспанської інтелігенції початку минулого століття за допомогою видань «Бібліотеки» – лише одна з граней роботи Ортеги в цьому напрямку. Разом із іншими ентузіастами він брав участь у створенні тижневиків «Світоч», «Іспанія», щорічника «Глядач», газети «Сонце» й активно в них публікувався. Розглядаючи складні проблеми сучасного політичного життя, антропології та філософії, Ортега до того ж прагнув донести до читача свої думки так, щоб він, – погоджуючись або полемізуючи з автором, – їх зрозумів. «Зрозумілість – це ввічливість філософа», – вважав мислитель. Тому тексти чи то публіцистичних, чи то присвячених метафізиці праць Ортеги здебільшого не потребують розгорнутих пояснень, хоча й припускають певну самостійну працю думки. Адже Ортега належить до досить рідкісних авторів, для яких головне – не самовираження, а пошуки істини, причому пошуки істини спільно з читачем (або слухачем).
Одна з проблем, якими він особливо турбувався, – це природа філософського знання та його еволюція в умовах нових наукових і соціальних процесів (революції соціальні та наукові, відчуження людини від соціальної діяльності в індустріальному суспільстві, національновизвольні рухи тощо). Найголовніша думка Ортеги така: філософія не повинна бути холодними збірками готових сентенцій, які людині потрібно лише засвоїти. Філософська творчість, філософське осмислення, що перебуває в єдності з життям людини, що відбиває його відтінки та зміни й постійно реагує на нові реалії, – ось що забезпечує життєздатність філософського дискурсу.
У 1914 р. виходить перша книга Хосе Ортеги – «Роздуми про Дона Кіхота». За нею підуть «Іспанія з переламаним хребтом» (1922), «Дегуманізація мистецтва» (1925), «Повстання мас» (1930). «Роздуми про Дона Кіхота» демонструє віру Ортеги в те, що філософія не може існувати окремо від конкретних умов людського життя. Люди перебувають у динамічній взаємодії зі своєю ситуацією. Індивідуум може вплинути на обставини, але не може не зважати на них. Впливаючи на своє становище, людина вступає в сферу творчої дії. Герой або видатна людина здійснює себе як «унікальне буття» за допомогою волі. Воля бути самим собою є героїзмом.
Здійснюючи своє призначення у світі всупереч тим ролям, які нав’язує йому суспільство, герой надає своєму життю шляхетності, здійснюючи свою волю через вихід за межі буденності й даності. Пізніше Ортега підсилить цю думку, наголошуючи, що «людина маси», антипод героя, задовольняється власною посередністю й підпорядковується заданим життєвим обставинам.
Ортега прекрасно розумів, що значущість філософа визначається тим, наскільки його ідеї виходять за межі академічної аудиторії. Тому він самовіддано займався громадською діяльністю. «Тертулії» (збори однодумців), що виникли при журналі «Ревіста де Оксіденте», мали значний вплив на інтелектуальне життя Іспанії та сприяли зв’язку з інтелектуалами інших країн.
Завдяки їм, наприклад, став можливим приїзд в Іспанію Айнштайна та Карбюз’є. Зазначимо, що скрупульозність, яку Ортега вкладав у найнепомітніші вчинки свого життя, він привносить і в суспільні справи. Саме тому його індивідуальність була визнана навіть противниками й заслужила повагу багатьох. Ми зупиняємося на біографічних деталях життя філософа не тільки й не стільки тому, що хотілося б краще пізнати його як особистість. Адже як для справжнього поета об’єктом творчості є також його життя, так і погляди цього філософа не можна зрозуміти, якщо не враховувати його суспільну позицію та соціальну активність. Наприклад, у 1910–1920-ті роки, коли Ортегу цікавила проблема специфіки політики як форми суспільного життя, він написав безліч статей, аналізуючи реальності політичного та духовного життя Іспанії, і дійшов гіркого висновку, що важко уявити собі людський конгломерат, який би меншою мірою був суспільством. Більшість іспанців запитують себе про те, для чого вони живуть разом. Адже відчувати себе громадянином означає діяти для майбутнього. А майбутнє Іспанії є для них туманним.
Стилю Ортеги цих років (утім, нерідко і в інші періоди) притаманно те, що абстрактна філософська проблема розглядається на живому, конкретному матеріалі реального життя, а аналіз приватних аспектів і подій соціальної дійсності переростає у глибокі філософські узагальнення. Можна сказати й так: дуже важко у творчості мислителя протягом багатьох років провести грань між Ортегою-публіцистом і Ортегою-філософом. Наприклад, ідея «істинного патріотизму», якому властива, на його думку, критика країни батьків і створення батьківщини дітей. Що це: яскравий мистецький образ, притаманний високій журналістиці, чи констатація діалектики зіткнення поколінь? Багато реалій соціального життя він передбачив, виходячи саме з філософського дискурсу. Зокрема, питання про єдину Європу він ставить задовго до сьогоднішніх процесів глобалізації та інтеграції, причому вважає свою батьківщину оновлювальним первнем в об’єднаній Європі: «Європа, втомлена у Франції, вичерпана в Німеччині, ослабла в Англії, отримає нову молодість під потужними променями нашої Землі…», а з іншого боку, продовжує Ортега, – «тільки побачена очима Європи Іспанія можлива».
Необхідно зазначити, що для мислителя політична та громадська активність зовсім не одне й те саме. Політична активність (а 1931 року його навіть було обрано в депутати кортесів) тривала недовго. Ортега не прийняв партій в їхньому тогочасному вигляді, оскільки вважав, що люди повинні об’єднуватися заради конкретної справи й, завершивши її, об’єднуватися в інші партії заради нових справ. Окрім того, він був розчарований тим, яких реальних форм набуває республіка (за створення якої він боровся). У «Повстанні мас», своїй найвідомішій праці (перекладеній багатьма мовами) філософ застерігав: на авансцену історії виходить носій «масової» свідомості, що нав’язує суспільству свої смаки, позначені примітивністю та антиінтелектуальністю.
Такою людиною легко маніпулювати, бо вона занурена у сферу меркантильних життєвих інтересів і її життєва стратегія – «бути як всі». Усвідомлення самоцінності свого буття у світі, пошуки власного місця в універсумі, вираження своєї індивідуальності для неї – лише інтелігентські вербальні витребеньки, які нічого не означають і нічого не варті. Зрозуміло, що для такої людини філософія перестає бути вчителем життя, а культура цінна лише настільки, наскільки вона її розважає.
В Іспанській республіці Ортега побачив реальну небезпеку домінування такої «масової свідомості» і клубок нерозв’язних суперечностей, які, закономірно розвиваючись, призвели до перевороту 1936 року й утвердження фашизму. Розпочата громадянська війна була сприйнята ним як національна трагедія. Він не хотів брати в ній участь і переїхав до Франції, потім – до Португалії, а 1939 року – до Латинської Америки. Ортега хворів, зіткнувся зі справжньою бідністю – його родина (а у нього вже було троє дітей) іноді навіть змушена була користуватися прокатом одягу. Істинний іспанець, Ортега тужить за батьківщиною. Однак навіть тоді, коли в 1945 р. він повернувся, то де-юре не став громадянином франкістської Іспанії, зберігаючи за собою житло в Португалії. Ніякої політичної та громадської діяльності, жодної статті в офіційній пресі… Відмова від пропозиції зайняти свою кафедру й навіть від пропозиції прочитати цикл лекцій у Мадридському університеті. Надія франкістської влади використати повернення додому відомого мислителя для популяризації режиму не здійснилася. Ортега, звичайно, не міг байдикувати: він заснував Інститут гуманітарних проблем, відновив славнозвісні «Тертулії» при журналі «Ревіста де Оксіденте», багато їздив – до Англії, Америки, Німеччини – й виступав там. Про його життя в цей час цікаво пише Хуліан Маріас у двотомній праці «Ортега. Обставини і покликання» (на жаль, досі не перекладену ні українською, ні російською мовами). Зрозуміло, що попри збережену працездатність, з його життя зник фундаментальний стрижень – служіння Іспанії. Знову хотілось би провести аналогію з долею відомих поетів, які або взагалі не могли писати в еміграції, або писали впівсили. Ортега, хоча й жив на батьківщині, але, по суті, перебував у «внутрішній еміграції» – і це позначалося, зокрема, й на тому, що його суспільні контакти обмежувалися колом близьких друзів і учнів. Тож до численних звинувачень франкістського режиму потрібно додати ще одне: саме він завадив мислителю здійснити всі задумані перспективні творчі плани, саме через нього похилі літа Ортеги не відповідали логіці його життя. Філософ помер 18 жовтня 1955 року. Газетні некрологи вийшли без його портрета: інструкція міністерства інформації дозволила розмістити лише фотографію посмертної маски, але забороняла фото, що зафіксувало Ортегу живим.
Стилістика іспанського філософа – це політ людини, яка поступово стає птахом, або, якщо хочете, стилістика філософа, що перетворюється в мудреця. Мудрість, як відомо, у своїй історичній еволюції пройшла кілька етапів: «Новий час», епоха Відродження відмовляється від попередніх форм мудрості. Найвищим авторитетом в пізнанні, в суспільному житті, в мирських справах оголошується розум. Те ж саме і у філософії: орієнтація на раціо, на розум, на науку як пріоритетну цінність стає характерною особливістю європейських філософських систем. Але недоліком стає дефіцит мудрості. Мудрець завжди йде «від людини», відгукуючись на її конкретні смисложиттєві проблеми, розглядаючи все крізь призму людського життя (тоді як наука абстрагується від людини в її конкретності та індивідуальності); крім того, мудрець намагається побачити проблему в її багатовимірності і водночас у єдності, він апелює до всієї повноти людських способів освоєння світу (розуму, почуття, інтуїції, переживання, віри тощо), зрештою мудрець – на відміну від філософа, який у своєму пізнанні підносить світ до абстракцій, – прагне відкрити істини життя в їх¬ній конкретності та багатовимірності. У філософських концепціях ХХ ст. тенденція «повернення до мудрості» (мудрості народу з протилежною їй постпозитивістською альтернативою) проглядається дедалі виразніше. В Ортеги-і-Гассета вона проявилася значно раніше.
Коли читаєш Хосе Ортегу, особливо його чудові лекції про предмет філософії, впадає в очі одна дивна обставина: його не можна назвати професійним філософом у традиційному сенсі слова. Ні захоплення професійною термінологією, ні бажання повчати з висоти всього знання (настільки часте у професіоналів, особливо якщо вони говорять про фізику чи інші конкретні науки), ні претензії на істину в останній інстанції чи власну закінчену систему… Виникає відчуття, подібне до того, що народжується, коли слухаєш Моцарта. Більшість композиторів і виконавців служать музиці, але у Моцарта сама вона присвячена чомусь вищому – людині, підпорядкована тому, що усвідомлюється більшим, ніж музика, – радості життя, творчості.
Для Ортеґи очевидно, що філософія іманентно містить можливість іти у сферу інтелектуальних побудов, ставати спеціальною формою духовної діяльності, що замикається на самій собі. Але з цим він аж ніяк не може погодитися. Більшість учених, теоретиків головну мету бачить у реалізації інтелектуальних досягнень. Для Ортеги будь-який текст, будь-які словесні побудови є лише засобом відгукнутися у формах раціонального осягнення на відчутне дихання історії й на реальні життєві проблеми, суперечності та конфлікти. І в цьому він, мабуть, більший, ніж філософ: він мудрець – так само, як і Кант, творець «практичної філософії».
Чим відрізняються ці два історичні типажі, найзручніше пояснити, звернувшись до фігури Протагора – найвидатнішого давньогрецького софіста. Софісти незаслужено зганьблені історичною традицією, коли акцент зазвичай робиться на тому, що вони були оплачуваними вчителями мудрості. А оскільки мудрість, як спосіб філософствування, була забута в Європі на довгі століття Середньовіччя та епохи Відродження – цей акцент зберігається й нині. Між тим акцентувати варто не перше, а останнє слово.
Увага до творчості Ортеги-і-Гассета продиктована не стільки прагненням віддати данину поваги цьому видатному філософу, скільки визнанням актуальності його праць у наш складний і багатий на кризи час. Рівень філософського аналізу, філософського прогнозування, філософських гуманістичних настановлень у діалозі країн і народів – це саме той рівень, який може вивести людство із сучасного цивілізаційного глухого кута. Зрозуміло, що тут ідеться не про філософію, яка захоплюється «грою в бісер», семантичним конструюванням поза зв’язком із реальним життям звичайних людей, реальною політикою, реальними економічними проблемами. У такої філософії є свій предмет, свої завдання, своя сфера застосування. Але людство потребує філософії, близької до мудрості, до того, що допомагало вижити колись і здатне допомогти залишитися людьми на прекрасній квітучій планеті нині.
Слід наголосити, що Ортега зробив видатний внесок в епістемологію ХХ століття. У 1991 році в Москві вийшла книга філософа «Що таке філософія?», в якій ми зустрінемо розділ «Учення про кут зору». У цьому розділі міститься короткий виклад епістемологічних ідей автора. І досить цікавим в історико-філософському плані є той факт, що існує глибинна схожість між міркуваннями іспанського філософа й тим, що називають інтервальною методологією, яка виникла в традиції вітчизняної філософії у 60-ті роки минулого століття.
«Космічну реальність, – писав Ортега, – можна бачити лише в певній перспективі. Перспектива – це один із компонентів реальності. Вона не є її деформацією, вона є її організацією». Будь-яке пізнання є пізнання під певним кутом зору. Реальність, подібно до пейзажу, має нескінченну кількість перспектив, і всі вони однаково правдиві та вірогідні. Єдиною помилковою перспективою є та, що претендує на унікальність. Інакше кажучи, помилкова утопія – це істина без займенників, видима під «ніяким» кутом. Філософія, – наголошував Ортеґа, – дотепер була утопічною. Тому кожна система претендувала на значущість для всіх людей. Доктрина кута зору, навпаки, вимагає, щоб життєва перспектива артикулювалася всередині системи, з якої вона походить. Чистий розум необхідно замінити життєвим розумом. Абсолютні світи колишніх філософських вчень були не істинним світом, а лише горизонтом бачення їхніх авторів, тими горизонтами, що інтерпретувалися ними як межі всесвіту. Обмеження світу до горизонту нітрохи не зменшує його реальності.
У розділі «Окремі аспекти та предмет загалом» Ортега розкриває діалектику «аспекту» та «образу». «Аспект» належить речі, це, якщо говорити грубо, частина речі. Водночас це атрибут не лише речі; аспекту немає, якщо хто-небудь не дивиться на річ. І, тим не менш, оскільки завжди саме річ при погляді на неї під певним кутом зору проявляється в тому чи іншому аспекті, то останній належить речі й не є суб’єктивним. Те, що для речі є її «аспектом», для людини є «образом» цієї речі. Зазвичай його називають «ідеєю» (концепцією, поняттям тощо). Пізнання – це перспектива, а тому це не впровадження речі безпосередньо в розум, як гадали стародавні мислителі, не присутність «самої речі» в розумі, як твердили схоласти, не копії речей і не конструювання речі, як припускали Кант, позитивісти й представники Марбурзькой школи, а «інтерпретація» речі за допомогою перекладу неначе з однієї мови на іншу, скажімо, з німої мови буття на проречисту мову пізнання. Велика частина наших «істинних ідей» відображає лише один з-поміж компонентів речі, який у цей момент знаходить і схоплює наш розум і який тому є лише частковим «аспектом», абстрактним, хоча й «реальним». Однак слід пам’ятати, що засаднича особливість реальності полягає в тому, що вона існує «як цілісність» і, отже, завжди має «інші аспекти».
Зрозуміло, що між доктриною Ортеги та концепцією інтервальності існує не лише схожість, а й важливі відмінності. Вони стосуються й застосованої термінології, й концептуальних підходів. Якщо у Ортеги ми зустрічаємо такі ключові поняття, як перспектива, аспект, кут зору, інтерпретація, образ, то в інтервальній теорії використовуються такі терміни, як інтервал абстракції, інтервальна ситуація, гносеологічна точність, фокусування, концептуальне картування тощо. Тут не місце для детального розгляду питання про концептуальні відмінності, та все ж є сенс коротко зупинитися на деяких із них.
Згідно з інтервальним підходом, річ не лише має багато сторін, граней, аспектів і проекцій, вона до того ж є багатовимірною, має безліч просторів своєї актуалізації, своєї явленості світу та людині. Тому річ – в «інтервалі»: це не окрема «частина», «сторона», це «вся річ» в її цілісності, але взята в певному вимірі, контексті буття. У рамках заданого інтервалу об’єктивно немає інших сторін, граней, аспектів речі, вони мають тут лише потенційний характер. Звідси випливає перший онтологічний засновок інтервальної філософії – твердження про інтервальну структуру реальності. Змінюється не лише погляд на об’єкт, а й на топологію буття загалом. Об’єкт не існує «сам по собі», він завжди вписаний у контекст, в якусь локальну цілісність природного або соціокультурного буття, й тільки завдяки цій вписаності стає тією чи іншою емпіричною даністю, визначеністю. Під кутом зору можливостей пізнання важливо те, що цю цілісність у багатьох випадках людині вдається чітко фіксувати, знаходити її конкретні межі. Виникає ситуація «квантованості» буття, існування чітко фіксованого стрибка від одного інтервалу до іншого. Однак об’єкт не лише завжди існує в інтервалі, він як тотальність може одночасно існувати й розглядатися в безлічі інтервалів. Проте, щоб розпочати предметну розмову про яку-небудь річ, ми повинні зафіксувати конкретний контекст розгляду.
Ортега, чутливий до інтелектуальних віянь епохи, був серед перших, хто усвідомив культурно-історичну обмеженість наукового розуму, який призвів до кризових ситуацій в історичному плині за доби бурхливого науково-технічного прогресу. На противагу чистому розумові філософ висуває поняття життєвого розуму, який тісно пов’язаний із глибинами людського життя, з його духовними, екзистенційними проблемами. Ортега атакує раціоналістів, які зруйнували довіру до життєвості як спонтанного перебігу людського буття. Протягом декількох століть в Європі сформувалася «імперія раціоналізму», що спричинила тотальну раціоналізацію людського життя. Насправді «чистий розум» є лише невеликим острівцем, що плаває в морі «первинної життєвості». Справжня людська реальність насправді «просвічується» іншим типом розуму – життєвим, тобто зануреним у глибинні шари життя. Людське життя як радикальна реальність, – наголошував філософ, – це життя кожного окремого індивіда в його повсякденному перебігу, в переживанні його. На завершення ще раз зазначимо, що активна громадянська позиція, пильна увага до різних, протилежних сторін суспільного життя, до життя звичайної людини, глибока аналогічність і віра в перемогу гуманізму, в можливість морального прогресу – все це робить фігуру великого іспанського філософа вельми прикметною й для XXI століття.
Ф.В. Лазарев,
доктор філософських наук, професор
М.К. Трифонова,
кандидат філософських наук, доцент
