Монтень Мішель

Монтень Мішель

p>Мішель Ейкем де Монтень (Michel Eyquem de Montaigne, 1533–1592) – французький богослов, філософ і письменник, есеїст-мораліст, громадський діяч. Автор славетного твору «Проби» (І, ІІ, ІІІ), над яким він працював майже усе своє життя.

Мішель Монтень виріс у купецькій сім’ї, вивчав філософію у Гієнському коледжі та Університетах Бордо й Тулузи. Був членом парламенту Бордо й двічі обирався мером цього міста. На його філософське становлення вплинули ідеї стоїцизму та скептицизму.

Замолоду – стоїк, з роками – скептик

1575 року Монтень починає писати Апологію Раймунда Сабундського, розділ обсягом 200 сторінок, який ввійде до Книги ІІ, не припиняючи при цьому писати Книгу І. Ось чому перше видання Проб, бордоське, текст А, 1580 року, могло з’явитися у двох томах, тобто, вмістити першу і другу книгу. А через два роки вийшло і друге видання, доповнене враженнями, здобутими від подорожі та від читання італійців Тассо, Ґуаццо і Варкі.

За визнанням самого Монтеня, Проби повинні були мати якийсь центр. «Гротески» мали оточувати головну картину певного твору Ла Боесі. Проте чимало води спливло між цим задумом і першим виданням: багаторічна праця над Апологією Раймунда Сабундського, посилення скептицизму, рання втрата автора Міркування про добровільне рабство. У першому виданні 1580 року Апологія постає як монумент, зведений на конкретному сюжеті, на теології Сабундського, і де Монтень вирішує виступати замість автора. Ось чому твір постає як лабіринт (Мішель Бютор): має видимий вхід і вихід, початок і кінець, але його теми повертаються назад і перехрещуються між собою. Ба більше, вони не відповідають цьому розділу: чимала частина їх заповідається чи розвивається деінде. Апологія виглядає центральною лише через солідну масу своїх сторінок.

Писання Проб веде Монтеня, хоч-не-хоч, до подальших зміщень центру, так нібито, раз тему вже піднято, над усе залишається манера письма, а не якийсь вимучений зміст. Забудькуватість, про яку заявляє Монтень, править за якийсь чудернацький привід: він виправдовує постійне перечитування твору і водночас конче потрібні доповнення, бо, бачте, минув певний відрізок часу і викладений сюжет уже не зовсім той. Він виправдовує так званий нелад книжки; читач же, запам’ятовуючи по-своєму, читає текст підряд, не розрізняючи один від одного повороти тієї чи іншої думки, яка, несамохіть, тікає від нас.

Більшість елементів, притаманних техніці монтенівського письма, викликають думку про якийсь текст, на який натрапив Монтень-читач. Щонайперше Монтень – читач чужих книг. Він починає з цього. Береться використати той чи інший приклад і часто переповідає історію з пам’яті, ризикуючи при цьому помилитись, оскільки плутає, як визнає сам, свої джерела. Цитати загалом виглядають точнішими й достеменнішими. Їх – легіон. «Хтось, мабуть, скаже, що я тут лише зібрав чужі квіти, а від мене самого – тільки нитка, якою їх зв’язано». Запозичення у старожитніх авторів або у святоотецьких творах не завжди вимічені шрифтом чи подані окремо. Отож вивчення монтенівських джерел дуже плідне, хоч не завжди конечне. Бо його «нитка», певна річ, довша, ніж саме запозичення, і часто, вирвана з контексту, спотворює первісний сенс. Особливо це впадає в очі при цитуванні Платона, святого Августина чи Еклезіаста. Монтень постійно зіставляє чужий приклад чи цитату зі своїм особистим досвідом. Зв’язок між читанням інших, читанням себе і своєю практикою такий інтимний, що їх годі демаркувати. Потаємна нитка існує, як існує вона в кожному зразкові асоціативного мислення. Якщо ми сприймаємо сюрреалістичне письмо, то мусимо сприймати його і в Монтеня.

Старожитні дали Монтеневі те, що вони принесли іншим авторам XVI сторіччя: відкриття, що цитати, запозичення і примітки на берегах книжок теж становлять предмет вивчення. Проте Монтень у Пробах іде своїм шляхом: інші автори потрібні йому на те, щоб допомогти висловитися самому.

Проби пронизує авторова наскрізна ідея змалювання самого себе. «Я виставляю напоказ усього себе: щось наче кістяк, де з одного погляду можна побачити жили, м’язи, тужні, кожен складник на своєму місці. Я описую не свої рухи, а себе самого, свою сутність». Отже, перед нами нагота особистої і людської природи, а не зображення долі людської, взятої за модель. Це передає і стиль, в якому тоді спостерігається більше легковажності, безпосередності, ніж це зазвичай дозволяє його творчий почерк. Монтень цурається всякої поетичної рвії, навіть там, де збирається писати прозу «з вибриками та ескападами». Жанр Проб тримається епістоли та діалогу куди міцніше, ніж барокова естетика, яка тяжіє, попри всю рясноту образів, до єдності значення.

Монтенівські образи, а надто метафори нічим не різняться від самого дискурсу. Дарма що багато з них запозичені, вони є складниками викладу і розвитку твору і ніколи не фіґурують у вигляді оздоби до якогось ідеального світу. Образи є не лише матеріалізацією тексту, поетичним вкрапленням у конкретику, а самі по собі визначають матеріальну і плотську природу Проб. Монтень більше вдається до метафор, ніж до теоретичних розважань, здатних швидше тільки все звести до загальників. Читання Проб у їхньому метафоричному світлі дає уявлення про своєрідність різних філософських шкіл, пройдених їхнім автором, і знову вертає нас до класичного визначення скептицизму, стоїцизму, епікуризму чи прагматизму.

Анатолій Перепадя

«»Проби» Монтеня стали абсолютною подією в історії французької літератури, а їхній український переклад – в історії літератури української» (Вадим Скуратівський).