Мілош Чеслав

Мілош Чеслав

Чеслав Мілош належить до ґрона класиків польської літера­тури, а водночас – до тих письменників, завдяки яким польська культура другої половини ХХ століття має модерне обличчя. За влучним висловом Миколи Рябчука, Мілош став для Польщі своєрідною візитною карткою перед цілим світом.

Чеслав Мілош (Czesław Miłosz) народився 1911 року в литовських Шетейнях (Seteniai), у польській родині зі шляхетським корінням. Уні­верситетську освіту він здобув у Вільнюсі (1929–1934 роках). Дебютував як поет на початку 1930-х, тоді також став співзасновником віленського літературного аванґардного угрупування «Жаґари». Тогочасна літературна критика назвала це ґроно Дру­гою аванґардою, яку від першої, краківської, відрізняв катастро­фізм. Проте це визначення невповні відповідає поетичній тонації юного Мілоша, для якого характерна була постійна напруга поміж лиховісним передчуттям катастрофи та життєствердни­ми мотивами, між провіщенням Апокаліпсису та прославлен­ням краси втраченої Аркадії. Ранній поезії Мілоша притаманна класицистична форма, поєднана з глибоко закоріненою традиці­єю польської романтичної думки.

Під час навчання в університеті Мілош двічі побував на сти­пендії у Парижі, про що згадує в «Родинній Європі» як про формаційний досвід, без якого не були б можливими входжен­ня вихідця з провінції в контекст світової культури, вихід поза вузьконаціональні межі. Цей досвід віддзеркалений в есею «Сенс реґіоналізму». У Парижі Чеслав Мілош познайомився зі своїм близьким родичем, французьким письменником, Оскаром Мілошем (Oskaras Milaśius), литовцем з вибору, котрий вельми прислужився для здобуття державної незалежності. Старший родич, як неординарна особистість, вплинув на формування Чеслава Мілоша. Творчості Оскара Мілоша польський пись­менник згодом присвятив чимало уваги, вбачаючи у ньому сво­го духовного учителя, який зумів вказати релігійну перспективу сприйняття світу і себе самого як частки Божого Провидіння.

Есеї та статті Мілоша довоєнного періоду мали доволі прина­гідний характер; друкувалися вони у більш і менш відомих пері­одичних виданнях. Їхня добірка під назвою «Przygody młodego umysłu. Publicystyka i proza 1931–1939» з’явилася друком лише 2003 року, за рік до смерті письменника. Головна їхня тема – покликання поета та мистецтва.

Напередодні Другої світової війни Мілош переїхав до Вар­шави з Вільна, де втратив роботу на радіо як людина не до­сить патріотична, як тоді вважали, або ж – у сучасних катего­ріях – відкрита на інші культури. У Варшаві Мілош залишився аж до поразки повстання 1944 року. Працював сторожем в уні­верситетській бібліотеці, брав участь у підпільному культурно­му житті, видав, зокрема, антологію молодих поетів. Настрої 1930–1940-х років знайшли віддзеркалення у поетичному томі «Ocalenie» (Спасіння), виданому в 1945 році. У літературі пись­менник вбачав тоді порятунок від тотальної поразки людяності під час війни.

Після війни письменник працював дипломатом ПНР у США та Франції. У лютому 1951 року він попросив права політично­го притулку, що стало своєрідною сенсацією і викликало дале­ко неоднозначні реакції в еміграційних колах. Найрадикальніше налаштовані еміґранти докоряли Єжи Ґедройцю, котрий допо­міг Мілошеві влаштувати нове життя у Парижі, в тому, що він сприяє «комуністичному запроданцеві». Саме тоді, коли в емі­граційній пресі велася бурхлива дискусія навколо «справи Мілоша», письменник, за намовою Ґедройця, працював над «Поневоленим розумом» – книжкою, яка принесла йому визнання у світі (написана 1951, видана1953 року). І хоча багато років по тому, у зміненій політичній ситуації, Ґедройць визнав цю книж­ку плутаною, щоб не сказати забріханою, проте саме він став її першим видавцем і популяризатором творчості майбутнього нобеліста. Видаючи «Поневолений розум», редактор «Культу­ри» вбачав у ньому спробу показати роль письменників у тота­літарній системі та пояснити їхню відданість «новій вірі». Пе­реклади «Поневоленого розуму», які з’явилися протягом 1950-х років збіглися із дискусіями, породженими ХХ З’їздом КПРС і, попри сильний опір, сприяли переосмисленню комунізму се­ред лівих інтелектуалів. Карл Ясперс наголошував на інтелекту­альній відвертості Автора: «Мілош не пише як навернений ко­муніст; у нього й сліду немає від цього агресивного фанатизму свободи, який проявляється в жестах, тоні та поведінці як обер­нений тоталізм. Він не пише як опозиційний еміґрант, який по суті мріє про переворот і повернення. Він промовляє як людина глибоко вражена, людина, яку прагнення до справедливості та невикривленої істини примушує до самооголення».

У дискусію, яка велася навколо «Поневоленого розуму» включився також український еміґрант, письменник, автор ан­тології «Розстріляне відродження» (до речі, підготовленої і виданої з ініціативи Єжи Ґедройця 1959 року) Юрій Лавріненко. Те, що Мілош назвав «кетманом» і пояснював філософським «Геґлівським бакцилем», себто захоплення і полонення пись­менників комунізмом, представивши у чотирьох іпостасях, в яких легко впізнавалися найвідоміші польські письменники, у першій українській спробі розрахунку з комунізмом – есею Лавріненка «Література межової ситуації», представлено як чотири різні стратегії виживання. Цих стратегій не супроводжувало, ані не передувало йому інтелектуальне заполонення комунізмом, а лише бажання вижити в ситуації опресії, прямої загрози життю письменника.

Найчастіші докори Мілошу можна звести до тих, які непря­мо у своєму есею висловив Лавріненко, а саме – до надмірної інтелектуалізації найелементарнішої з людських мотивацій: ін­стинкту життя. Багато років по тому, у літературному щоденнику «Rok myśliwego» (Рік мисливця, 1991), есеїст спробував ще раз пояснити читачам свою позицію: «Нападки на мій «Поне­волений розум», мовляв, я навмисне придумав якісь глибини, тоді як йшлося просто про страх за власне життя, не влучають у ціль. Це був жах, який охоплював тих, хто усвідомлював, що надійшла світова перемога комунізму та мрії про незалежність Польщі можна здати у музей. Невже це мало?». Незалежно від того, чи погоджуватися з критиками Мілоша, чи ні, слід визна­ти, що вони дуже влучно розпізнали основну рису його творчос­ті: інтелектуалізм.

У 1950-ті роки Мілош видав найбільш відомі і оцінені твори, крім «Поневоленого розуму» – найвідоміші і найчастіше цито­вані сьогодні вірші, «Родинну Європу» (1959), що по сьогодні залишається однією з найкращих книжок присвячених східно­європейському феномену. Тоді також народився автобіографіч­ний роман «Долина Ісси», на основі якого 1982 року Тадеуш Конвіцький, до речі, Мілошів земляк, зняв фільм.

Покинувши свій тимчасовий притулок у Мезон Ляфіт і переї­хавши (1960) до США, Мілош, попри доволі ускладнені взаєми­ни з редактором «Культури», залишався вдячним Ґедройцю за його допомогу у важкі хвилини. Їхнє листування продовжувало­ся близько півстоліття. Виданий у 2008 році том листування за 1952–1963 роки є надзвичайним джерелом до найновішої істо­рії Польщі. Літературний інститут видав більшість творів пись­менника, зокрема: «Światło dzienne» (1953), «Traktat poetycki» (1957), автобіографічний роман «Dolina Issy» (1955) та політич­ний роман «Zdobycie władzy» (1955), «Król Popiel i inne wiersze» (1962), «Gucio zaczarowany» (1965), «Miasto bez imienia» (1969), «Gdzie wschodzi słońce i kędy zapada» (1974), а також есеїстику «Widzenia nad zatoką San Francisco» (1969), «Prywatne obowiązki» (1972), «Świadectwo poezji. Sześć wykładów o dotkliwościach naszego wieku» (1983), літературну автобіографію «Ziemia Ulro» (1977), есеї «Ogród nauk» (1979), «Zaczynając od moich ulic» (1985). 1978 року редактор Єжи Ґедройць представив Мілоша до Нобелівської премії.

На тридцять років, які прожив Чеслав Мілош у Сполучених Штатах, працюючи до 1980 як професор славістики в Універси­теті Берклі в Каліфорнії, припадають і його найбільші успіхи, увінчанням яких стала Нобелівська премія. Дивовижним є діа­пазон його творчості: крім поезії, прози та есеїстики, Мілош був автором англомовної «Історії польської літератури» (1969), а також поетичних перекладів з англійської на польську та з польської англійську. Есеїстика 1960–1970-х, зібрана у томах «Widzenia nad Zatoką San Francisco» (1969) та «Prywatne obowiązki wobec literatury» (1974, див. есей, який дав назву книжці – «Приват­ні обов’язки щодо літератури») – своєрідне доповнення та ко­ментар до академічної діяльності Мілоша. Автор захищає право на індивідуальний, суб’єктивний погляд історика літератури і – традиційно вже – відмежовується від вузьконаціонального трак­тування польської культури.

З 1980-х дедалі більше уваги присвячує письменник рідному Вільну та Литві («Zaczynając od moich ulic», 1985).

З 1951 року, після того, як Мілош попросив права притул­ку, його творчість у комуністичній Польщі опинилася під забо­роною. Після присудження письменникові Нобелівської премії з’явилася добірка його творів. 1981 року, у час т.зв. першої «Со­лідарності», Мілош прибув до Польщі. Ті твори, які підляга­ли цензурі, з’являлися у позацензурних виданнях (т.зв. другий обіг). Мілош став одним із найулюбленіших поетів польської незалежної культури, натхненником польської опозиції. Після падіння комунізму, 1993 року Мілош повернувся з Каліфорнії до Польщі і поселився у Кракові, який – як він казав – найбіль­ше нагадував йому рідне Вільно. На останніх десять років жит­тя письменника припадає тріумфальне його входження на пантеон польської літератури, численні нагороди та почесті. Окрім давніх творів з’явилися друком також нові поезії («To», 2000) та есеї («Piesek przydrożny», 1997), «Abecadło Miłosza» 1997, «Spiżarnia literacka» (2004), а також роздуми про міжвоєнний пе­ріод «Wyprawa w dwudziestolecie» (1999) та листування початку повоєнного часу («Zaraz po wojnie. Korespondencja z pisarzami 1945–1950», 1998).

Чеслав Мілош помер 14 серпня 2004 у Кракові у віці 93 років.

Чеслава Мілоша перекладають українською віддавна – з мо­менту присудження Нобелівської премії у 1980 році. Невдовзі по тому з’явився в еміграційному видавництві «Сучасність» «Поневолений розум» у перекладі Богдана Струмінського. І хоч нині це видання важко доступне, а його мова далека від сучасної літературної (адже перекладач був українцем, який емігрував до США з Польщі після тривалого ув’язнення за приченість до розповсюдження українського самвидаву за кордоном), то все ж таки саме з цього політичного памфлету починалося знайом­ство українського читача з творчістю Мілоша. На початку укра­їнської незалежності Мілоша друкували завдяки старанням Ми­коли Рябчука у «Всесвіті» та «Сучасності». Книжкові видання з’явилися на початку ХХІ століття, спочатку вибрані поезії, зго­дом навідоміші книжки Мілоша: «Родинна Європа» (переклад Юрія Іздрика), «Абетка» (переклад Наталі Сняданко) та «При­дорожній песик» (переклад Ярини Сенчишин). 2011 року видавництво «Дух і літера» опублікувало цілком ориґінальну добірку есеїв Мілоша у перекладі українською мовою «Велике князівство літератури. Вибрані есеї».

Оля Гнатюк

Із кн.:  «Велике князівство літератури. Вибрані есеї» (“Дух і літера”, 2011)

Інтерв’ю Ч.Мілоша, Едмонтон, 1981 р. (польською мовою)

Ч.Мілош читає вірш «До Джонатана Свіфта» (польською мовою)