Віктор Малахов народився 1948 р. у Києві, в сім’ї скульптора Арона Яковича Футермана і Тамари Павлівни Малахової, лікаря-терапевта. Філософську освіту здобув у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка, де вчився у 1967–1972 рр. У студентські роки слухав курси таких, зокрема, викладачів, як В. О. Босенко, М. О. Булатов, А. О. Пашкова, І.В. Бичко.
Відвідував гурток естетики, яким керував А. С. Канарський; там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною Чайкою. Власні дослідницькі інтереси дедалі більшою мірою пов’язував із галуззю етики, в якій побачив справжній притулок для свободи людини та розмаїття її буття. Свою дипломну роботу присвятив проблематиці свободи волі на матеріалі західної філософії XIX – початку XX ст. Етична спрямованість думки молодого дослідника знайшла свій вияв також у першій значній його публікації – статті «Проблема моральної свободи в етиці Канта» (1975). Проте часи для етичних студій в Україні були тоді не найкращі, і, потрапивши 1972 р. до Інституту філософії АН УРСР, В. Малахов мав дякувати долі за те, що опинився у відділі марксистсько-ленінської естетики. Наскільки відомо, він ніколи не шкодував за дванадцятьма роками, що йому випало пропрацювати у тому відділі під керівництвом розумної і доброї людини, бездоганного інтелігента В.І. Мазепи. Натомість відшукав власну «нішу» вже в суто естетичній царині. Цією «нішою» стала теорія художнього образу; останній в дослідженнях В. Малахова розкривається як своєрідне силове поле, творча напруга якого визначається співвідношенням контрастних засад переживання і споглядання, художнього часу і художнього простору, семантизації і безпосередньої аксіологізації досвіду, завершеності і відкритості, відтворюваності й унікальності (див., зокрема, роботу 1979 р. «Творча природа і соціально-культурна обумовленість художнього образу»). До зазначеної проблематики В. Малахов повертатиметься й надалі. Одночасно з проблемами етики і, згодом, естетики Малахов опрацьовує ще одне коло проблем, яке зрештою постає як співвідношення засад людської діяльності і культури. Річ у тім, що ще в студентські роки, розмірковуючи над популярною тоді ідеєю «діяльнісної сутності людини», він виробив погляд на діяльнісну концепцію як на своєрідний «вічний двигун» новітньої філософської думки, який надає незворотного характеру самоствердженню активної людської суб’єктивності, встановлює збагненний взаємозв’язок між безліччю більш або менш істотних рис останньої – і разом з тим витискує геть, за межі осягнення те, що, власне, й робить людину людиною, – її свободу, моральність, любов. Здолати цю фатальну сліпоту і самовпевненість діяльнісного розуміння людини покликане, як вважав певний час В. Малахов, звернення до ідеї культури – звідси тематика його кандидатської дисертації «Про специфіку культурної обумовленості людської діяльності» (1981), а також першої індивідуальної монографії – «Культура та людська цілісність» (1984).
Осмислення культури як особливого «наддіяльнісного» виміру людського буття, структурна організація якого базується на вільному спілкуванні людей, причетних до реалізації тих або інших спільно визнаних смисложиттєвих цінностей, своєю чергою, привернуло увагу дослідника до теми цілісного людського світоставлення як основи культурної смислотворчості – і до втілення цього світоставлення в мистецтві. Такий «круговий шлях» думки через філософію культури знову до естетики знайшов втілення в монографії 1988 р. «Мистецтво і людське світоставлення», а також у докторській дисертації «Моральне світоставлення в мистецтві (філософсько-естетичний аналіз)» (1992). Однією з визначальних ідей названих праць стала думка про мистецтво як своєрідну культуру культури: ті самі сутнісні визначення, що їх культура покладає в реальному бутті, мистецтво, згідно з таким його розумінням, ідеально завершує і зводить воєдино у формі цілісного переживання суб’єкта. Воднораз, як діяльність «з» культурою, справжнє мистецтво незмінно виявляє тенденцію до виходу за її межі – у відкритий простір людського буття і співбуття. Втім, із середини 80-х років В. Малахов усе частіше звертається до первинної царини своїх філософських інтересів – до етики. Таке «повернення до витоків», з одного боку, як можна припустити, було обумовлене еволюцією поглядів самого науковця, в естетичних і філософсько-культурних студіях якого все виразніше вимальовувався етичний «ухил». З іншого ж – нова суспільна й духовна ситуація, що тоді почала формуватися, створювала для етичного дискурсу значно ширші можливості, та й сама нагально потребувала етичного осмислення. Тож В. Малахов радо занурюється в улюблену проблематику. Одна за одною виходять три його брошури в серії «Етика» московського видавництва «Знание»: «Сенс життя і моральне ставлення особистості до світу» (1986), «Сором. (Філософсько-етичний нарис)» (1989), «“Наука розставання”…» (1992). У 1992 р. в Інституті філософії, у складі відділу філософії культури, етики і естетики створюється сектор етики (згодом переформатований на проблемно-дослідну групу); керівником відповідної планової тематики стає В. Малахов. За час, що минув відтоді, співробітниками сектору, згодом групи, були видані 4 колективних монографії: «Етичні норми і цінності: проблема обґрунтування» (1997), «Етика і політика: проблеми взаємозв’язку» (2001), «Етос і мораль у сучасному світі» (2004), «Цивілізаційні виміри моральності: зміна парадигм» (2007); В. Малахов був відповідальним редактором і одним із співавторів кожної з них. Тематичний репертуар публікацій В. Малахова впродовж останніх 15–20 років є досить строкатим: від проблем виховання і освіти до проблем толерантності, від юдаїки до християнської етики, від таких феноменів, як сором або мовчання, до таких, як «прикол», «лихий погляд» або навіть «нудота-2». Те, що об’єднує усі ці, справді аж надто розмаїті, позбавлені непорушної внутрішньої цілісності спроби, – це спільна філософсько-етична пошукова основа, прагнення потойбіч монологічної схеми діяльнісного самоствердження суб’єкта артикулювати смислові колізії і нюанси (без уваги до нюансів немає-бо філософії!) людського вибору, вільного і багатоликого буття людини у світі.
В епіцентрі ж усіх подібних розвідок (який, попри все, легко окреслюється) у «зрілого» Малахова незмінно постає проблематика спілкування, відношення до Іншого як принципової альтернативи будь-якій монологічній самозамкненості людської суб’єктивності. Маючи за своїх найближчих філософських «співрозмовників» таких несхожих один на одного мислителів, як Генріх Батищев та Емануель Левінас, Малахов вибудовує своє бачення зазначеної проблематики на вістрі зіткнення репрезентованих ними підходів до основоположного питання про співвідношення онтології та етики. У термінах самого Малахова, це налаштовує на віднайдення концептуального зв’язку між постонтологією та іноонтологією: між таким осмисленням етичної обов’язковості, яке жодним чином не спиралося б на псевдоочевидність вимог і «закликів» буттєвого самоствердження (conatus essendi) – і окресленням альтернативного способу представлення самого буття, що виключав би можливість редукції останнього до згаданого потягу самоствердження (наприклад, самоствердження діяльнісного). Ключовим для такої альтернативної онтології («іноонтології») могло б виявитися, зокрема, визначальне для християнської традиції розуміння буття як дарунку любові – звідси інтерес Малахова до т. зв. «постсекулярного» напрямку сучасної філософської думки. У будь-якому разі, намацуючи підхід до осягнення людського спілкування від його вищих смислотворчих щаблів, Малахов знаходить для цього надійний орієнтир і, можна сказати, надихаючий імпульс у зверненнях іще до однієї незмінно важливої для нього теми – теми любові як ідеалу спілкування і своєрідної кульмінації людського світоставлення загалом. Збірник «Вразливість любові» (2005), в основному присвячений цій темі, на сьогодні є, за визнанням самого Малахова, найістотнішою з його публікацій. Починаючи з 1984 р., В. Малахов викладає етику та інші філософські дисципліни у різних вишах Києва та України; на цій ниві він працював у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка, Національному університеті «Києво-Могилянська академія», Міжнародному Соломоновому університеті, Національному університеті «Острозька Академія», Східноукраїнському національному університеті ім. В. І. Даля. Тож важливою частиною доробку Малахова стали написані й видані ним курси лекцій – посібники «Етика» (на сьогодні ця книжка витримала 6 видань: 1996, 2000, 2001, 2002, 2004 та 2006 рр.) та «Етика спілкування» (2006). Розглядаючи гострі моральні проблеми сучасності, В. Малахов полюбляє звертатися до жанру філософсько-етичної есеїстики. Пробував свої сили також у галузі есеїстики переважно художньої («Нотатки та сновидіння», 1992, 1995, 2005) та поезії («Услід душі», 2005). Вважає ці спроби першочергово важливими для себе, має намір їх продовжити. Одним із наскрізних мотивів у зазначених галузях для В. Малахова протягом багатьох років залишалася любов до рідного міста. Усвідомлюючи себе передусім киянином, В. Малахов співвідносить свій душевний досвід, свої думки й почуття з образом Києва, немовби «вписує» їх у його просторовий ландшафт. Можна гадати, що екзистенційна причетність до рідного міста правила для В. Малахова за наочне втілення тієї вільної і надихаючої онтології дарунку, «онтології зверху», яку він вперто протиставляє домінантним у наші дні намаганням збагнути й ідентифікувати людину «знизу», з огляду, головним чином, на стихійну, морально й духовно не просвітлену її «вкоріненість» у бутті. Основна тональність останніх публікацій В. Малахова і, як можу судити, також і його останніх роздумів, дістала недвозначне втілення у назві його збірки 2008 р. «Право бути собою». На переконання автора, одним із найбільш нагальних завдань філософії загалом і етики зокрема стає сьогодні духовне обстоювання людської ідентичності, допомога особистості, яка перебуває під тиском тенденцій дегуманізації нинішнього цивілізаційного устрою і його надпотужних маніпулятивних механізмів, у її спробах захистити свою людяність, реалізувати своє неповторне покликання, своє право бути людиною, бути собою.
Дбати в нинішньому світі про вразливі скарби людяності – значить, плекати в собі стійку й терплячу мужність доброти, смиренну готовність іти проти панівної течії часу. Філософія, яка не хоче зраджувати людину, повинна в наші дні ставати, бодай якоюсь мірою, філософією опору, – саме на цьому твердженні, гадаю, можна поставити крапку в розповіді про дотеперішню еволюцію поглядів В. Малахова. Втім, як достеменно відомо його друзям, бажання писати й думати далі він ще не втратив.
М. В. Попович
Із кн.: Малахов Віктор Аронович. Біобібліогр. покажч. / Укладач О. Є. Лукашук; Авт. вступ. ст. М. В. Попович. – К., 2009. – 28 с.
