Куронь Яцек

Куронь Яцек

Яцек Куронь є одним із найвидатніших поляків свого часу.

Адам Міхнік

Польськість, уособлена в Куроневі, робить честь полякам і водночас ошляхетнює українців.

Мирослав Маринович

Народився Яцек Куронь 3 березня 1934 року у Львові.

Його прадід по материнській лінії Теофіль Пйотр Модельський [Teofil Piotr Modelski] брав участь у Січневому повстанні 1863, похований на ділянці повстанців на личаківському кладовищі у Львові. Двоюрідні дідусі: Теофіль Еміль Модельський [Teofil Emil Modelski] – історик і архівіст, професор університету ім. Яна Казимира у Львові, Ізидор Рудольф Модельський [Izydor Rudolf Modelski] – доктор філософії, політик, служив у I бригаді Легіонів, командир оперативної групи в війні з українцями в околицях Львова з листопада 1918 до червня 1919, відтак у штабі генерала Галлера, в 1920 командир 79-го піхотного полку.

Серед родичів батька були соціалісти із Домбровського вугільного басейну, революціонери та сибірські засланці. Дідусь Францішек [Franciszek Kuroń] брав участь у революції 1905, був членом Бойової організації Польської соціалістичної партії. Батько Генрик Куронь [Henryk Kuroń] у віці 15 років брав участь у війні з більшовиками 1920, в Сілезькому повстанні, був одним із лідерів організації соціалістичної молоді у Львові, діячем ПСП, секретарем Синдикату львівських журналістів, у роки II Світової війни – в Армії Крайовій, брав участь у порятунку євреїв.

Обоє батьків здобули вищу освіту у Львові: мати – в університеті ім. Яна Казимира, батько – в Політехніці.

1944 – Генрик Куронь вивозить дружину й синів Яцека та Анджея зі Львова до родичів у Рабці.

1947 – Куроні оселяються в Варшаві на Жолібожу, в цій квартирі Яцек Куронь мешкав до самої смерті, вона стала важливим центром діяльності польської демократичної опозиції.

1949–1952 – Яцек Куронь навчається в ліцеях Жолібожа, вступає до Спілки польської молоді (СПМ – ідеологічна та політична молодіжна організація, яка діяла в Польщі в 1948–1957, функціонувала за зразком радянського комсомолу), виступає співорганізатором літнього відпочинку дітей із убогих кварталів, після закінчення школи працює інструктором СПМ у відділі гарцерів.

1953 – вступає до Польської об’єднаної робітничої партії, звідки після 9 місяців членства викинутий за критику діяльності та ідеологічних засад, виключений також із СПМ, починає навчання в Вищій педагогічній школі, в 1955 переводиться на історичний факультет Варшавського університету, а в таборі СПМ у Воліні виступає в ролі співзасновника гарцерської вальтерівської дружини (назва походить від псевдоніму «Вальтер», яким користувався почесний покровитель дружини, генерал Кароль Сверчевський).

1956 – під час жовтневих подій бере участь у мітингах на підприємствах, організовує віча в варшавських вишах, укладає тексти резолюцій. Його гасло тих часів: «Немає хліба без свободи» і «Немає свободи без хліба». Повторно вступає до ПОРП. Жовтень 1956 – то період значних змін у внутрішній політиці комуністичного режиму, поєднаних із змінами персонального складу керівництва партії й держави та лібералізацією політичної системи. Жовтнева відлига була зумовлена робітничими страйками в Познані, розколом усередині правлячої партії та приходом до влади нового керівництва під проводом Владислава Гомулки.

1956–1961 – працює у відродженій Спілці польських гарцерів (СПГ), у межах цієї структури в 1956 створює так званий Вальтерівський загін [Hufiec Walterowski], тобто різновид гарцерства, який запозичив виховну практику із «Педагогічної поеми» Макаренка. В 1960–1961 керує програмним відділом штаб-квартири СПГ. Під час таборування в Бещадах вальтерівці збирали інформацію про боротьбу з УПА та операцію «Вісла», співали українських пісень. Улітку 1960 опиняється в колі осіб, які винайшли «бойовий театр», заснований на постановці жанрових сцен. Критичні щодо політичної реальності тексти театру, відбиті на гектографі, послужили приводом для розпуску Вальтерівського загону в 1961.

1962 – веде систематичні заняття із робітниками Варшавського металургійного заводу. Тимчасом Кароль Модзелевський створює у Варшавському університеті політичний дискусійний клуб СПМ, а Адам Міхнік засновує Клуб шукачів суперечностей. Міцніє співпраця у середовищі молоді, яка не погоджується із політичною, економічною та суспільною системою ПНР. Служба безпеки починає систематично стежити за Я. Куронем.

1964 – звільнений із роботи в головній управі СПГ за публічну критику устрою ПНР, вдруге виключений із ПОРП, йому відмовлено в присвоєнні вченого ступеню доктора наук (дисертацію підготував у Варшавському університеті).

1965 – в березні разом із Каролем Модзелевським заарештований за співавторство і розповсюдження 16 примірників «Відкритого листа до членів ПОРП і Спілки соціалістичної молоді в Варшавському університеті» [«List otwarty do członków PZPR i Związku Młodzieży Socjalistycznej przy UW»], який містив радикальну критику системи, невід’ємною частиною котрої є конфлікт між робітничим класом і централізованою бюрократією, та «виробництво задля виробництва», що неминуче призводить до чергових робітничих бунтів. «Лист» був опублікований на Заході та перекладений багатьма мовами, викликав жваву дискусію.

1965 – в липні після кількамісячного слідства засуджений до трьох років позбавлення волі, Кароль Модзелевський – до 3,5 років.

1967–1968 – в травні 1967 умовно звільнений із в’язниці. Долучається до діяльності групи студентів Варшавського університету, котрих називали «командос», почасти колишніх «вальтерівців», які уже два роки влаштовують різні протести в Варшавському університеті; серед них – Адам Міхнік і Северин Блюмштайн. У перші тижні 1968 бере участь у студентських протестах проти зняття спектаклю «Дзяди» за твором Адама Міцкевича зі сцени Національного театру, пише листівки, які пізніше поширюють в університеті, бере участь у організації віча студентів у відповідь на відрахування з Варшавського університету А. Міхніка і Г. Шляйфера. Заарештований 8 березня, в наступні декілька тижнів став об’єктом надзвичайно брутальних нападок комуністичної пропаганди. Спектакль «Дзяди» набув політичного виміру, стурбоване його суспільним сприйняттям і антирадянськими алюзіями комуністичне керівництво наказало зняти виставу з репертуару. Це рішення породило протести, які зумовили березневі події 1968, політичну кризу, що була започаткована студентськими демонстраціями, кульмінацією якої стала антисемітська кампанія та вимушений від’їзд із Польщі десятків тисяч осіб єврейського походження.

1969 – в січні починається процес так званих «призвідників» березневих подій, у т.ч. Я. Куроня і К. Модзелевського, обидва отримали максимальні вироки – 3 роки ув’язнення.

1971 і початок 1970-х – у вересні 1971 достроково звільнений із тюрми. У наступні роки працює над створенням системи поглядів, яка б дозволила погодити навзаєм ліві вартості із християнськими. В статті «Політична опозиція в Польщі» [«Polityczna opozycja w Polsce»] (1974) проектує стратегію діяльності демократичної опозиції. Велику увагу приділяє незалежній від владного контролю суспільній, культурній, науковій і художній активності, вільній дискусії, вказує на потребу відкритої (хоча й не схвалюваної владою) діяльності в рамках чинного законодавства. Звернув увагу на загрозу домінування над особистістю потужної держави (у тому числі й демократичної), способом захисту від чого є організація громадян у різні форми самоврядування, малі групи, товариства, які обмежують домінування держави над громадянами, створюють умови для самодіяльності громад, регіонів і суспільних груп.

1975 – в грудні був серед тих, хто підписав т.зв. «Лист 59» – відозву інтелектуалів до органів державної влади проти змін до Конституції ПНР, зокрема запису про керівну роль ПОРП і нерозривний союз із СРСР.

1976 – у червні підписав звернення 14 інтелектуалів, котрі заявили про солідарність із страйкуючими робітниками Радома та Урсуса, в липні надіслав відкритого листа Енріко Берлінґуеру, лідерові Італійської комуністичної партії, з проханням, щоб той вплинув на керівництво ПНР і захистив репресованих робітників. Цей лист набув широкого резонансу в Європі. Червень’1976 у ПНР був ознаменований хвилею страйків і протестів, які розпочалися після оголошення урядом про стрімке збільшення регульованих цін на деякі споживчі товари, а відтак драконівських репресій проти бунтівних робітників.
У вересні виступає одним із ініціаторів створення Комітету оборони робітників (КОР), покликаного допомагати переслідуваним за участь у червневих страйках робітникам, є одним із чільних організаторів і творців стратегії КОР («Думки про програму дій» [«Myśli o programie działania»], жовтень 1976); в помешканні Яцека Куроня постає центр збору інформації про репресії органів влади щодо страйкарів, яку відтак переказують на Захід.

1977 – в травні заарештований разом із кільканадцятьма іншими активістами КОР під час акцій протесту проти вбивства Службою безпеки студента Станіслава Пияса; в липні звільнений на підставі амністії разом із іншими засудженими робітниками та членами КОР; в жовтні бере участь у перетворенні КОР у Комітет суспільної самооборони «КОР», в якому й надалі посідає одну з провідних ролей, багато хто (в тому числі у керівництво ПНР) вважають його лідером і політичним мозком Комітету. Бере участь у поточній діяльності КСС «КОР», надихає різні форми діяльності демократичної опозиції, підтримує безпосередні контакти із багатьма співробітниками КОР по усій країні, бере участь у численних дискусіях у безцензурному самвидаві. Відіграє важливу роль у розвитку незалежного робітничого руху, в т.ч. формулюючи знамените гасло: «Замість того, щоб палити комітети [комуністичної партії], створюйте власні [комітети громадських ініціатив]». Наполягає на потребі солідарної взаємодії під час усіх протестів, виразному формулюванні вимог і обранні представників для переговорів із владою.

1978 – у січні в складі групи із 60-и представників світу культури та науки створює Товариство навчальних курсів, яке організовує лекції та диспути із царини суспільних і гуманітарних наук (викладає соціальну педагогіку), котрі відбуваються в приватних помешканнях; матеріали ТНК публікують у безцензурному самвидаві, а лекції перебувають під таємним наглядом, їх часто брутально розганяють працівники Служби безпеки; влітку разом із іншими активістами КОР зустрічається із лідерами чехословацької опозиції «Хартія 77», у т.ч. Вацлавом Гавелом, у жовтні після їхнього арешту бере участь в акції голодування.

1979 – є однією з кількох осіб, котрі зазнають у ПНР найсуворіших репресій: за ним постійно стежать, часто затримують на 48 годин, позбавляють змоги друкуватися в легальній пресі, не допускають до участі в жодних офіційних зустрічах і дискусіях, вважають особою, контакти з якою — незалежно від їх форми – дають підстави для поліцейських репресій. Під час нападу бойовиків Служби безпеки на одну з нарад ТНК у помешканні Куроня жорстоко побиті він сам, його син і дружина. Призупиняє свою участь у засіданнях ТНК.

У публіцистиці 70-х років декларував визнання права України на незалежність, популяризував у середовищі польської опозиції гасло «Немає вільної Польщі без вільної України та вільної України – без вільної Польщі». Уже в 1974 писав: «Суверенітет України, Білорусі та Литви – це програма боротьби за суверенність Польщі, а водночас ці країни є не екзотичними, а реальними її союзниками. Для політичної опозиції в Польщі така думка повинна стати директивою до дії».

1980 – під час ісерпневих подій збирає інформацію про страйки, протести та висунуті вимоги, яку систематично переказує на Захід, звідки та інформація за посередництвом Радіо Вільна Європа та Бі-Бі-Сі повертається до Польщі, стимулюючі різні форми протестних заходів; 18 серпня разом із 13-ма іншими активістами опозиції затриманий, а пізніше заарештований за звинуваченням у причетності до злочинної спілки (серпневий страйк на Ґданській корабельні влада ПНР розцінила як наслідок впливу «угруповання Куроня»); 1 вересня внаслідок досягнення серпневих домовленостей між владою та опозицією виходить на волю, від вересня є радником Міжзакладового засновницького комітету Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність» у Ґданську, відтак Крайової погоджувальної комісії та Крайової комісії НСПП «Солідарність». Серпень’80 — один із кількох місяців, які залишили найбільший слід в історії ПНР завдяки страйкам на Узбережжі, котрими керував Лех Валенса і котрі закінчилася укладенням серпневих угод і виникненням НСПП «Солідарність». У серпні’1980 розпочався п’ятнадцятимісячний період відносної свободи в комуністичній державі (його іноді називають у публіцистиці «карнавалом Солідарності»), виник робітничий і громадський рух, який незабаром трансформувався в десятимільйонну НСПП «Солідарність».

1981 – у січні призначений до складу Програмно-консультативної ради, тобто загальнонаціонального консультативного комітету «Солідарності». На численних зустрічах у різних профспілкових організаціях по усій країні викладає свої тези щодо завдань і цілей спілки, обговорює їх на сторінках видань «Солідарності», які друкують у безцензурному самвидаві. В листопаді 1981 стає одним із співтворців Клубів самоврядної Республіки «Свобода, Справедливість, Незалежність», покликаних стати осередком гуртування активістів «Солідарності», котрі сповідують традиції лівого демократичного руху. 13 грудня після оголошення воєнного стану інтернований у Ґданську, відтак перебував у в’язницях у Стшебелінку та Б’ялоленці. Воєнний стан було запроваджено в ніч проти 13 грудня 1981 із метою загальмувати активність польського суспільства, яке прагнуло до ґрунтовної реформи устрою ПНР, влада мотивувала репресії загрозою державного перевороту та захоплення влади опозицією, зосередженою навколо «Солідарності», розвалом економіки, можливістю радянської інтервенції. Приписи воєнного стану обмежували основні громадянські права, «Солідарність» була розпущена, а її діячів й інших активістів політичної опозиції, загалом близько 10 тис. осіб, було інтерновано, тобто затримано на невизначений термін без пред’явлення конкретних звинувачень.

1984 – у липні постає перед судом разом із трьома іншими активістами КОР, іще до завершення процесу їх звільнено за амністією; відтак співпрацює із підпільними структурами «Солідарності» та підпільною пресою, публікує в безцензурному самвидаві збірки есе «Політика та відповідальність» [«Polityka i odpowiedzialność»], «Зло, яке я чиню» [«Zło, które czynię»]. В наступні роки є радником підпільного керівництва опозиції в регіоні Мазовша і Тимчасової координаційної комісії «Солідарності», публікує принагідні тексти в підпільній пресі, за ним і далі систематично стежить СБ.
1987 – бере участь у роботі групи кількадесяти активістів і радників підпільної «Солідарності», інтелектуалів, які симпатизують робітничому рухові. Публікує «Краєвид після битви» [«Krajobraz po bitwie»], опис профспілкового руху та поталої на його основі демократичної опозиції. Встановлює близькі стосунки із молодими громадськими активістами, пов’язаними із українською громадою в Польщі.

1988 – входить до складу заснованого 18 грудня Громадянського комітету при голові НСПП «Солідарність» Леху Валенсі, з його ініціативи постає Комісія національностей – співпраці з національними меншинами, яку очолив Марек Едельман, а Яцек Куронь став його заступником. Бере участь у Тижні української культури, організованому студентами Люблінського католицького університету.

1989 – керівництво ПНР довго не погоджувалося на участь Яцека Куроня та Адама Міхніка в нарадах т.зв. «Круглого столу» (переговори, що тривали в першій половині 1989 між представниками керівництва ПНР, опозиції із середовища «Солідарності» та Церкви, внаслідок яких почалася устроєва трансформація ПНР), але після подолання цього опору з лютого до квітня бере участь у «Круглому столі», а після оголошення виборів до Сейму кандидує в списку Громадянського комітету; 4 червня стає депутатом Сейму, його обирають заступником голови Громадянського парламентського клубу (фракції «Солідарності»); виступає ініціатором створення в Сеймі комісії в справах національних та етнічних меншин, його обирають головою комісії, яку він очолюватиме в 1991–2001 (в 2001 змушений відмовитися від депутатської діяльності за станом здоров’я); видає, тоді ще в безцензурному самвидаві, автобіографію «Віра та провина. До і від комунізму» [«Wiara i wina. Do i od komunizmu»]. У вересні стає міністром праці та соціальної політики в уряді Тадеуша Мазовецького, наполягає на передачі проблематики національних та етнічних меншин із компетенції міністерства внутрішніх справ у відання міністерства культури.

1990 – 25 лютого є почесним гостем установчого з’їзду Об’єднання українців у Польщі, утвореного після розпуску діючого в часи ПНР Українського суспільно-культурного товариства. До кінця життя часто підтримуватиме діяльність ОУП.

4–5 травня є одним із організаторів і учасників конференції в Яблонній під Варшавою, влаштованій за участі польських і українських парламентаріїв, представників суспільних й інтелектуальних еліт. Ініціатива скликання конференції в Яблонній належала польській стороні, конференція стала результатом візиту польських парламентаріїв із Громадянського парламентського клубу до Києва, де ті взяли участь у I з’їзді Народного Руху України за перебудову. В той період парламентська фракція «Солідарності» налагодила контакти із представниками демократичних рухів у різних країнах. Конференція в Яблонній відбулася після парламентських виборів у Українській РСР у березні 1990, коли представники Руху та інших опозиційних громадських і політичних організацій України увійшли до складу Верховної Ради, і там постала опозиційна фракція Народна Рада на чолі з академіком Ігорем Юхновським. До складу польської делегації на конференції в Яблонній, окрім Яцека Куроня, входили також Броніслав Ґеремек (тогочасний голова комісії Сейму в закордонних справах), Анджей Стельмаховський (тогочасний маршалок Сенату), Януш Онишкевич, Адам Міхнік. До складу української делегації входили серед інших Богдан Горинь, В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Дмитро Пав-личко (згодом посол України у Варшаві). Серед учасників конференції в Яблонній були особи, пов’язані з польською та українською демократичною опозицією, правозахисники, в’язні радянських таборів. Тоді розпочався масштабний польсько-український діалог навколо проблематики співпраці, подолання спадщини минулого та побудови нової моделі польсько-українських відносин. Учасників конференції в Яблонній гуртував подібний досвід активної участі в антикомуністичній опозиції та дисидентському русі, а також спільна система вартостей, заснована на тому, що незалежність Польщі й Україні мусить будуватися на принципах демократії та розбудови громадянського суспільства. У часи, коли відбувалася конференція в Яблонній, українські парламентарії були ще представниками Верховної Ради УРСР, незалежної Української держави не існувало. Проте представники польської делегації вели з ними діалог про спільне майбутнє, ще раз підтвердивши, що Польща з 1980-х років підтримує самостійницькі прагнення своїх сусідів.

У жовтні бере участь у II з’їзді Руху в Києві, учасники з’їзду з ентузіазмом його вітають.

1990–1995 – вступає до заснованої лідерами «Солідарності» партії Громадянський рух демократичної дії, яка в 1991 входить до складу Демократичного союзу, а відтак трансформується в Союз свободи. Організовує суспільні заходи, покликані солідарно підтримати тих, кому довелося найважче під час перехідного періоду, у т.ч. Фонд «Суспільна допомога SOS», видає книжки «Мій суп» [«Moja zupa»] і «Зоряна мить» [«Gwiezdny czas»]. У 1992–1993 знову працює міністром праці та соціальної політики в уряді Ганни Сухоцької.

1995 – кандидує на президентських виборах; стан його здоров’я погіршується; з ініціативи Я. Куроня Світовий союз воїнів Армії Крайової та Об’єднання українців у Польщі починають цикл із 13 зустрічей істориків із Польщі та України «Польща–Україна. Важкі питання» [«Polska-Ukraina. Trudne pytania»].

1990–2000-і – заходи на підтримку української меншини в Польщі:

  • як голова парламентського комітету з питань національних і етнічних меншин підтримує діяльність українців у Польщі в створенні шкіл із українською мовою викладання; втручається скрізь там, де виникають труднощі, завдяки чому, скажімо, вдалося подолати організаційні клопоти ф опір антиукраїнських середовищ (локальні «кресові» організації та прихильні до них органи влади міста) під час влаштування XV Фестивалю української культури в Перемишлі в 1994; проблемним був також Фестиваль української культури в 1997, в урочистому відкритті якого Я. Куронь, щоб підкреслити його важливість, узяв участь спільно з тодішнім прем’єр-міністром Влодзімежом Чимошевичем;
  • упродовж 10 років бореться за надання відшкодувань для колишніх в’язнів концтабору в Явожні, де в 1947-1949 перебували майже 4 тис. українців, переважно без суду і слідства. За два місяці до смерті Я. Куроня, в квітні 2004 Рада Міністрів прийняла ухвалу про встановлення спеціальних пенсій для кількох сотень живих колишніх в’язнів табору в Явожні, що частково вирішило проблему відшкодування українцям, котрі потерпіли від сталінських репресій.
  • боровся за ухвалення польським Сеймом Закону про національні та етнічні меншини, прийняття якого вважав одним із найважливіших завдань III Республіки; Закон був ухвалений Сеймом уже після смерті Я. Куроня в січні 2005;
  • публікує чимало статей і дає багато інтерв’ю, в яких ідеться про польсько-українські стосунки, наголошує на трагічному вимірі спільної історії, бере участь у всіх важливих дебатах на¬вколо проблем із відкриттям Цвинтаря Орлят на Личаківському кладовищі у Львові та відзначенням 60-х роковин волинських подій.

1997 – у 50-ті роковини операції «Вісла» (розпочалася в квітні 1947, внаслідок її перебігу українське населення південних і центрально-східних регіонів Польщі стало жертвами масових депортацій і колективних репресій) був одним із ініціаторів і сигнаторів заклику польських інтелектуалів засудити операцію «Вісла». Заклик цей констатував: «Спогади про цю похмуру «операцію» кидають тінь і на суспільне співіснування усередині нашого краю, і на стосунки між польською та українською націями».

2002 – у квітні увійшов до складу Почесного комітету з відзначення 55-х роковин операції «Вісла», узяв участь у конференції про цю подію, організованій у Варшаві Польсько-українським форумом, Об’єднанням українців у Польщі та орденом отців василіян під егідою президента Польщі Александра Кваснєвського;
— депутати Львівської міської ради надали Яцекові Куроню звання почесного громадянина міста Львова, урочистості з цієї нагоди тривали в його помешканні, бо через важку хворобу він не зміг поїхати до Львова;
— у жовтні стає лауреатом Нагороди польсько-українського примирення, яку присвоюють у Перемишлі, з обґрунтуванням: «Яцек Куронь не уникає жодної нагоди, щоб підвищити чутливість поляків до українського питання».
— 1 листопада виступає співорганізатором і учасником семінару польських й українських інтелектуалів у Львові, присвяченого польсько-українським взаєминам, під час якого, попри дуже важку хворобу, виголошує промову в головному корпусі Українського католицького університету, в якій заявляє: «Сьогодні ми мусимо творити майбутнє, в якому зможемо подолати суперечності, не долаючи відмінностей. Тобто, не затираючи того, що ми є поляками, […] українцями, а водночас чинити так, щоб наші особливості нас збагачували. Так, як це діється зі мною, бо я відчуваю, що я багатший на цілу Україну, що українцям я зобов’язаний своїм внутрішнім і духовним багатством»; після семінару разом із іншими його учасниками та мешканцями Львова, українцями й поляками, бере участь у спільному двомовному молебні на могилах Львівських Орлят і Січових Стрільців на Личаківському кладовищі з нагоди 84-х роковин початку польсько-української війни, де гинули учасники обох тих формувань; наприкінці молебню відбулася символічна урочистість поєднання хреста в тому місці, де стіна відокремлює могили Львівських Орлят від пам’ятника Січовим Стрільцям; Яцек Куронь вважав, що ця польсько-українська зустріч і спільна молитви на Личаківському кладовищі були найбільш істотним переломом у конфлікті навколо відкриття Цвинтаря Орлят.

2002 – публікує книжку «Діяльність» [«Działanie»], яка містить аналіз інформаційної епохи, коли технологічна революція призвела до розпаду традиційної культури та цивілізації, й намагається запропонувати у ній власне бачення світу, котре би давало можливість і потенціал для діяльності.

2003 – нагороджений українським орденом Ярослава Мудрого, у Львові відзначений титулом «Галицького Лицаря Примирення»; у зв’язку з підготовкою відзначення 60-х роковин Волинських подій, бере активну участь у дискусіях і заходах, організованих середовищами українських і польських інтелектуалів і громадських діячів, для котрих важливою метою є польсько-українське примирення; обмінюється відкритими листами із Мирославом Мариновичем, публікація яких залишається одним із найвидатніших прикладів польсько-українського діалогу. Упродовж цього періоду дає кілька важливих інтерв’ю, в яких представляє власне «кредо» щодо питання трагічного польсько-українського конфлікту 1939¬1947 та подій на Волині.

В останні роки життя найважливішим вважав великий цивілізаційний виклик, який постав перед світом. «Або ми збудуємо новий суспільно-економічний лад, або загрузнемо в стагнації, а відтак у численних війнах із усіма за все». Вважав, що компроміс між працею і капіталом слід будувати по-новому, тим разом у глобальному вимірі. Ідея, яка мала би стати новою рушійною силою, — це ідея рівних можливостей і умов життя, втілювана шляхом організації суспільств до участі у владі та власності. Для цього необхідна глобальна освітня революція, себто надання змоги усім людям брати участь у творчості.

Помер Яцек Куронь17 червня 2004 р. Похований на кладовищі Повонзки в Варшаві; у похороні взяв участь Віктор Ющенко, майбутній президент України, котрий у промові на могилі згадав про внесок покійного в розвиток польсько-українського примирення та його прихильність до України, поклав на його труну вишитий рушник і посипав її землею, привезеною з України. Над могилою Яцека Куроня під час похорону панахиду співав греко-католицький хор із українців, громадян Польщі.
Після смерті Яцека Куроня була опублікована його книга «Республіка для моїх онуків» [«Rzeczpospolita dla moich wnuków»], яку він уважав своїм заповітом.

2012 року у видавництві «Дух і літера» вийшла збірка «Поляки та українці: важкий діалог», що вмістила в собі всі знайдені статті, виступи та інтерв’ю Яцека Куроня, які стосувалися України, польсько-українських стосунків і української громади в Польщі й були опубліковані у 1974–2003 роках у польській пресі.

Підготувала Іза Хруслінська

(При опрацюванні хроніки використано біограму Яцека Куроня, підготовану для «Słownika biograficznego» проф. Анджеєм Фріш-ке; матеріали, опубліковані у «Dużym Formacie» Gazety Wyborczej за 24.06.2004, та власні матеріали).

Яцек Куронь. Відеоархів УКУ (1 ч.)

Яцек Куронь. Відеоархів УКУ (2 ч.)