Кілька слів про «інше бачення» Макса Імдаля

Олександра Межевікіна

Макс Імдаль. Опыт другого видения: статьи об искусстве Х-ХХ векав. – К.: Дух і літера, 2011. – 488 с., з іл.

Мені пощастило отримати цю книжку раніше за інших, тому розповім про свої враження.
Книга Макса Імдаля потребує уважного і неспішного читання, утім, це не мусить лякати. Складність тексту, насамперед, пояснюється німецьким мовним колоритом: німці навіть у розмовній мові більше схильні до складніших мовних побудов. Проте й за цими побудовами вгадується водночас нестандартне і в чомусь дуже практичне мислення Імдаля. Наприклад, мене в цьому аспекті вразив такий експеримент. Аналізуючи середньовічну мініатюру, де велика фігура Христа розташована між двома групами людей: одна з них – це його учні, а інша – ті, хто прийшли його заарештувати, Імдаль прагне показати взаємозв’язок тексту й образу. Він припускає, що фігура Христа має бути саме на цьому місці, не зважаючи навіть на сюжет. Але він не просто висловлює цю думку, а прагне встановити це як факт. Імдаль звертається до кількох художників, які працюють із абстрактним живописом із проханням розмістити вирізану постать Христа між двох груп на тому місці, де вона буде виглядати найкраще. Таким чином Імдаль з’ясовує, що це місце є не лише семантично, але й композиційно ідеальним для цієї фігури.

Мені здається, що дуже важлива для Імдаля тема – можливості реалістичного зображення. Адже, з одного боку, першим його зацікавленням було абстрактне мистецтво. Але тим більш цікаво, коли Імдаль починає розглядати роботи майстрів, які для нас виглядають реалістично. Цікавим для мене був аналіз роботи Якоба ван Рейсдала «Млин у Вейку», яка зображає краєвид із млином. На перший погляд ця картина видається зразком реалізму. Однак Макс Імдаль звертає увагу на те, що перспектива, у якій зображено млин, і перспектива, у котрій подається все інше середовище, різні. І від того образ млина стає монументальним, виступає особою, яка діє. Дослідник демонструє свою правоту за допомогою зорового експерименту: змінює зображення так, як воно мало б виглядати, якби закони перспективи були дотримані. Важливою темою в цьому контексті для Імдаля були винятки із правил – в одній зі статей збірки він дає детальний аналіз полотна Ніколя Пуссена «Манна небесна». Картина здається реалістичною, хоча в ній і порушено необхідний для епохи класицизму принцип трьох єдностей: дії, місця, часу. Митець зображує одночасно сцени, що мали б відбуватися до, під час і після дива манни небесної.

Ще один аспект, на якому слід наголосити, стосується формального виміру художнього твору. Цікаво, що Імдаль, окрім структури твору, виділяє ще й режисуру. Поняття структури стосується поля картини – її площинного виразу, а режисура має справу зі сценою картини – об’ємом, ілюзію якого створює живопис. Зокрема, до режисури належить зовнішня та внутрішня єдність сцени, про яку згадує у своїх аналізах мистецтва Отто Рігль. Зображені персонажі та предмети об’єднані певними стосунками між собою. Так само митець часто пропонує певну вписаність, своєрідну роль у мізансцені, що він її будує, і глядачеві. Публіка, яка дивиться на картину, стає співучасником зображеної дії. Структура – це, власне, те, що дозволяє нам побачити площинну гармонію зображення, фігури, сприйняті як геометричні об’єкти, вибудовують створену за власними законами композицію. Макс Імдаль звертає увагу на те, що в класичних творах структура і режисура, як правило, збігаються. Коли говоримо про Рембрандта чи Франса Хальса, дійові особи є водночас геометричними елементами. У сучасному мистецтві ця тотожність може розриватися.

Насамкінець, слід зазначити, що дуже важливо прочитати вступ до цієї книги, (статтю М.Імдаля «Автобіографія»), тому що там подані ключі до всіх статей. Це не просто інтелектуальні відмички, а й емоційні посили, які показують нам живу людину, з якою хотілося б познайомитися так само, як і з тим, що вона пише. У цій передмові автор зауважує, що він не хотів би давати філософії правити баченням, і в цьому я з ним дуже солідарна. Дуже важливо уважно розглядати художні твори, вслухаючись у їхнє власне звучання, а не накидати чужі самому творові концепції.