Кілька думок-спогадів про Успенські читання

Кілька думок-спогадів про Успенські читання

І насамперед, як і під час попередніх подорожей, пам’ять, яка вже хвилюється, щойно літак, перетинаючи польський кордон, розпочинає переліт над Україною. В ній тісниться стільки спогадів, серед яких великі вчителі хасидизму, голоси Бабеля, Целана, Гроссмана на тлі безпросвітних трагедій XX століття. Нині знову непевність загрозливого політичного становища, гуркіт війни на східному кордоні. Однак ми знайдемо кілька днів, аби зосередитися на темі communio-koinonia. На конференції з цієї єдиної теми точитиметься розмова про майбутнє, про мир та примирення. Тоді як наша прекрасна Франція пережовує песимізм і задкує в майбутнє…

Перший образ: довгий час на Майдані, куди нас повів Олексій Сігов перед відкриттям читань, у суботу пополудні. Цей час, як мені видається, був невід’ємною частиною цієї зустрічі. Олексій розповідає нам про завзяття, про страх, про сміливість, про братерство, які були пережиті тут у трьохмісячному пориві, поза всякою ідеологією, і які поділяв він сам. Уквітчані хрести по периметру площі нагадують про сплачену ціну, але вони не говорять про мстивий героїзм. Вони безмовно підтверджують, що суспільство є живим лише тоді, коли його члени готові платити собою за відмову від брехні та рабства.

Другий образ: вечір із єпископом Львівським Філаретом, який почав з того, що повів нас до зовсім нової церкви, будівництво якої було його почином. І там також був прекрасний знак довіри, яка розквітла у спільній трапезі потому. Ми вже наживо в нашій темі: це спілкування, пережите як природна дійсність, невимушено узгоджена з тією нашою спільною якістю, що всі ми тут хрещені, учні Христові, попри всі розколи та образи. Вочевидь, головне — богословський роздум, що займе подальші години. Але трапляється, що вже від початку він, понад словами, позначений деякими неспростовними жестами: палким взаємним привітанням, святковим обідом укупі. Християнська простота, у якій втілено духовність. «Блаженні ті, що на шлюбну вечерю Агнця покликані», — говорить Одкровення. Це не міфологічне видиво. Це те, що ми передчуваємо вже тепер, коли погоджуємося визнати, з якого спільного джерела ми породжені, аби радіти з наших відмінностей, а не цуратися один одного через них. Цього вечора ми почали взаємне ототожнення, одні — будучи вже знайомими з Успенських читань, інші — будучи їх новими учасниками, що приєдналися завдяки невтомній енергії Костянтина Сігова (серед них була і я). Цей вражаючий досвід даватиметься взнаки ще й назавтра. Для мене, яка прибула із Західної Європи, вже те, що я бачу тут разом представників таких осередків екуменічної праці, як Шевтонь, Тезе і Бозе, є вельми радісним виявом communio. Мені знадобиться допомога перекладачів, аби оцінити відвагу мостів, перекинутих між нами в ці дні зі Східної Європи.

Третій образ: час зібрання на могилі митрополита Володимира перед урочистим відкриттям Читань у Лаврі. Він мав би зустрічати нас. Тепер, через кілька хвилин, нас прийматиме його наступник. Таємничий знак koinonia, що перевищує наше сприйняття. Смерть позбавляє нас живої присутності, але надія є нам запорукою — невидимою, але цілком реальною — того, що в глибинній історії нашого життя зв’язки в таємничий спосіб залишаються діяльними та плідними.

Розповісти про подальші дні — значить пригадати подробиці спілкування, у якому витончено сплелися імена отців Церкви із іменами сучасних богословів, поєднуючи «під одним дахом», як чудово висловився брат Алоїз словами брата Рішара, різні покоління та численні конфесії. Справді, communio має просуватися вперед через працю перетворення його на слова, на розповіді, на вимогливі дискусії — працю, здатну викувати таке визнання, що є міцнішим за пам’ять, поранену упередженнями, а часом і болючими образами. Але водночас це спілкування ствердилося як дійсність, яка, повторимося, несе в собі простоту й тілесну глибинність життя.

Саме в конкретній історії зовсім несподіваної зустрічі втілився проект російського перекладу моїх Біблійних читань, презентованого під час конференції. Це дає мені нагоду згадати неймовірну гру обставин, яка звела мене в 1990-ті роки з Наталією Сахаровою та її чоловіком Ігорем з Ленінграда/Санкт-Петербурга. Це було після їхньої зустрічі з кардиналом Люстіже, задля якої він сам перехитрував КДБ, аби поділити трапезу з християнами, під час своєї подорожі до СРСР у 1989 році. Якби не цей ланцюг непередбачуваних подій, я не мала б щастя познайомитися з Костянтином Сіговим, його родиною та друзями. І я не поділила б із ними цих годин у Києві, які зміцнюють у моїй душі певність, що міць Духа, Який робить Церкву єдиною, є нездоланною. Хай навіть Його дію вповільнюють наша косність і наш спротив. Дивне терпіння Боже… Але таким є tempo lento, повільна хода зростання та зближення, духовних реалій. Пережити це, в ці дні, на українській землі, і до того ж у цю годину її історії — це надзвичайно дорогоцінний знак. У той час, коли насильство, що розділяє, вбивство, винищення люду прагнуть знову правити історією України, ми щойно були свідками — разом, одне для одного — братерства, здатного відродитися серед розділень, закладених у нашу історію та менталітети. «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8). Навіть якщо це наша власна невірність і наш гріх проти єдності…

Але нам слід пильнувати над тим, що посіяно в ці дні. І найперше — віддати все в руки Всевишнього, вже відчуваючи трепет від дії благодаті, яка обіцяє повне спілкування.

З книги http://duh-i-litera.com/pravda-pamyat-prymyrennya/