Йоганнес Шваліна "Мовчання говорить". Рецензія.

Йоганнес Шваліна «Мовчання говорить». Рецензія.

Були миті, коли мені закрадався сумнів: чи варто так наполегливо озиратись назад? На позір здається, що варто, аякже, хто ж не знає фрази «Без минулого немає майбутнього»? Але всі ті, хто пережили жаске, – чи пам’ять не є для них непосильним тягарем? Якщо вже на те пішло, то чи не є справедливішою теза «Є минуле, з яким н е м а є майбутнього»?

Книжка швейцарського автора Йоганнеса Шваліни є теоретичною базою всього того, що ми собі читаємо, думаємо, припускаємо на цю тему. Теолог і, як не дивно, бізнес-консультант, він опрацьовує свідчення жертв і катів Голокосту, а також нащадків і одних і інших, наводить коментарі психологів і філософів, аби з’ясувати причини й наслідки мовчання про травми, показати, що проговорення пережитого й завданого болю необхідне для зцілення обох сторін і – ширше – всього суспільства.

Тема актуальна, але опис ситуації дещо несподіваний, адже багато хто з нас уявляє Німеччину як країну, що покаялась у своїх злочинах і зробила все для того, щоб унеможливити їх у майбутньому. Втім, як випливає з книжки Йоганнеса Шваліни, етнічного німця, Німеччина зробила це лише на політичному, академічному рівні, тоді як на особистому, біографічному більшість катів нацистської системи і після війни обіймали високі посади, ніколи ані не говорячи про свої злочини, ані в них не каючись, – про це свідчать уже їхні діти.

І часто якраз власні діти чи інші нащадки – як жертв, так і катів – мучаться минулим своїх родичів – і, як правило, через мовчання тих, хто це прожив. «Неусвідомлена спадщина вимагає набагато більше зусиль, ніж усвідомлене опрацювання пережитого». Автор аналізує психологічні проблеми й життєві труднощі нащадків одних і інших.

Шваліна не зупиняється на дослідженні феномену мовчання. Він повсякчас наголошує на тому, що неопрацьоване минуле дає про себе знати в сьогоденні, що убивці пам’яті готують умови для завтрашніх убивств, – це нібито здається очевидним, бо в певних середовищах про це багато говорять, але Шваліна показує, як саме це стається, як утворюються нові конфлікти при зміні поколінь, як наступні тягнуть вантаж попередніх, якщо попередні не скинули його з себе детальним пропрацюванням.

В окремих статтях авторства інших дослідників ідеться про замовчування Голокосту на теренах Росії та України, а також, досить побіжно і, треба сказати, не надто переконливо сказано про шанси на примирення у нинішньому конфлікті між Україною та Росією.

Один із розділів (знову авторства Шваліни) присвячений успішним прикладам досягнення миру, описові того, як проговорення злочинів, прощення та примирення відбувались у ПАР – між тими, хто провадив політику апартеїду, і тими, хто від нього потерпав. І тут Шваліна приділяє велику увагу прощенню, яке дехто вважає християнською категорією, незастосовною в політиці та суспільному житті, але автор доводить: це те, що може дати добрі плоди в усіх царинах життя, зокрема і в примиренні ворогуючих груп. З властивою йому ґрунтовністю, яка дозволяє уникнути демагогії, автор на прикладах доводить, що прощення справді дозволяє вийти з зачарованого кола взаємних відплат.

Далі, оскільки автор є ще й бізнес-консультантом, ідеться про те, як усі ці знання можна застосовувати в дипломатії, Шваліна дає чіткий інструментарій, як опрацьовувати минуле – на особистому, сімейному, міському, національному рівнях.

Якщо раніше я вагалася між тим, чи пам’ять однозначно корисна, а чи може йти на шкоду (унеможливлює повноцінне пережиття сучасності), Йоганнес Шваліна став автором, який остаточно переконав мене в тому, що на шкоду йде радше НЕпам’ять і що прощення (яке варто застосовувати не лише в індивідуальній, але і в юридичній та політичній площинах) не має передбачати забуття, бо саме воно – шлях до повторення трагедій.

Логічно, ця праця викликає в пам’яті книжку Віктора Франкла «Людина у пошуках справжнього сенсу». У ній також ідеться про Голокост – автор сам пережив концтабір і описує свій досвід, при цьому він, психолог, говорить про схильнощі, але найголовніше – здатнощі людини як виду. Франкл виходить із того, що кожної миті людина сама обирає, як сприймати довколишню дійсність і як повестись – гідно чи негідно. Франкл описує людську поведінку, якій, здається, не можна знайти прощення, та все ж таки вірить у людину, бо показує й інші приклади – самопожертви, подиву гідної людяності, і саме ці приклади обирає за відправну точку.

Йоганнес Шваліна так само виходить із того, що людина сама обирає, зокрема те, яким буде її ставлення до власного минулого, до людей, які стояли по інший бік барикад. Але, крім того, швейцарський дослідник показує, що кожній людині притаманне зло, «Ми – на наш погляд – кращі й цивілізованіші, ніж наші предки. Але це всього лиш благодать пізнього народження і милість моменту, які вигідно відрізняють нас від наших батьків і дідів». Як не парадоксально, але саме усвідомлення власної схильності до зла може нас чомусь навчити, зокрема – прощати й миритись.

В останні три роки, коли ми наполегливіше, ніж до 2014-го, говоримо про важливість історичної пам’яті, зокрема пам’яті про трагедії, стається багато чого такого, що робить цю книжку ще актуальнішою, ще більш затребуваною саме для нас, українців, – маю на увазі поведінку польських політиків у році, що минає. Автор свідомий саме української потреби в цій праці, бо частково готує її й на нашому матеріалі, хоча до промовистих прикладів останнього року не встигає дійти. Нам же лишається брати її як дороговказ.

Оригінал: litakcent.com