31 березня – Пам’ять преподобномучениці Марії (Скобцової)

31 березня – Пам’ять преподобномучениці Марії (Скобцової)

Єлизавета Юріївна Скобцова народилася 7 грудня 1891 року в Ризі в родині юриста Юрія Дмитровича Пиленка і Софії Борисівни (уродж. Делоне). Дід Єлизавети, Дмитро Володимирович Пиленко, походив із запорізьких козаків, дослужився до генеральського звання в лавах Кубанського козацтва і, оселившись в Криму, доклав багато зусиль для розвитку регіону. Після його смерті Єлизаветин батько вийшов у відставку і переїхав у батьківський маєток біля Анапи. Юрій Пиленко настільки успішно розвивав господарство, що 1905 р. він був призначений директором Імператорського Нікітського ботанічного саду та училища садівництва і виноробства. Мати Єлизавети (1862–1962) багато десятиліть була головною опорою своїй доньці, передавши їй невичерпну життєлюбність і стійкість до випробувань.

Дитячі роки Ліза провела в Анапі та Ялті, але її дитинство було затьмарене ранньою смертю батька у 1906 р. Родина переїхала в Петербург, де дівчина 1909 р. закінчила гімназію та вступила на Вищі Бестужевські курси.

Єлизавета, сповнена прагнення пізнавати і змінювати світ, познайомилась із культурним середовищем, в якому провідними діячами були поети О. Блок, М. Гумільов, О. Мандельштам та ін. 1910 року, у віці 18 років Єлизавета вийшла заміж за людину з цього кола – юриста Кузьміна-Караваєва. Шлюб тривав усього лише три роки. У цей час Єлизавета шукала себе у поетичній творчості та релігійному житті, зокрема, відвідувала богословські курси при Петербурзькій духовній академії.

Після падіння монархії в Росії у лютому 1917 р. Єлизавета з матір’ю та донькою Гаяною жила в Анапі. Небайдужа до перипетій сучасності, вона стала членом партії есерів, увійшла в міську раду і на короткий час навіть стала керівником міста. За цих буремних подій вона пережила арешт, трибунал, загрозу фізичної розправи, але врятувалась. Імовірно, покровителем Єлизавети був член Кубанської крайової ради Дмитро Скобцов, який невдовзі став її чоловіком. Після 1920 року родина змушена була емігрувати. Поживши у Грузії, Константинополі, Сербії, у 1923 р. Скобцови, зрештою, оселилися в Парижі. На той час у Єлизавети народилося ще двоє дітей – Юрій і Анастасія.

Скобцови скоро відчули на собі тягар емігрантського життя. Трагедією для них була смерть молодшої доньки від менінгіту (1926 р.). Єлизавета гостро відчувала злигодні та страждання не тільки власної родини, але й своїх співвітчизників, і шукала можливості проявити солідарність. Тому вона долучилася до Російського студентського християнського руху (РСХР) – організації, яка об’єднувала російських емігрантів на основі християнських цінностей. Лідерами організації в перші роки її історії були видатні діячі православної еміграції М.А. Бердяєв, Г.П. Федотов, о. Сергій Булгаков, В.В. Зеньковський та ін. Особливо важливим для Скобцової було спілкування з о. Сергієм Булгаковим, який став її духовним порадником. Тоді ж вона закінчила Свято-Сергіївський богословський інститут у Парижі, що дозволило їй згодом висловлювати у публіцистичних виступах компетентні богословські погляди з різних церковних питань.

Єлизавета з її невсипучою енергією та даром співчуття до страждальців стала роз’їзним секретарем РСХР. Постійно подорожуючи, зустрічаючись із емігрантськими громадами, публікуючись у пресі, вона пережила духовне переродження і відкрила для себе новий сенс життя в служінні людям в ім’я Господа. Під час поїздок по Франції Скобцова бачила людей, що втратили батьківщину та сенс життя, страждали на хронічні захворювання, туберкульоз, алкоголізм. Вона відвідувала психіатричні лікарні і знаходила там людей з дореволюційної Росії, які, не знаючи французької, не могли порозумітися з лікарями. Вона все ясніше розуміла своє служіння (дияконію): вислухати, розрадити, надати конкретну допомогу. Іноді перед кімнатою, де вона вела розмови, збиралася черга, як перед сповіддю.

Англійський священик П. Відрінгтон згодом згадував про Скобцову: «Вона завжди була безстрашною. Без найменших вагань вона увійшла в притон наркоманів у Марселі і силою витягла з нього двох молодих людей». Але Єлизавета усвідомлювала, наскільки багато треба віддавати кожній людині, щоб її порятувати. Вона відзначала: «Те, що я даю їм, таке мізерне. Поговорила, поїхала і забула. Але я зрозуміла, чому не вдається результат вповні. Кожен з них вимагає всього вашого життя, ні більше, ні менше. Віддати все своє життя якому-небудь п’яниці або каліці –  як це важко».

Найбільш сокровенні свої почуття Єлизавета виливала в поезії, яка була її розрадою протягом усього життя. В одному з її віршів неясні роздуми раптом перериваються чітким усвідомленням Божої присутності. Бог «звужує» її шляхи і закликає до особливого служіння:

… Я тільки поклик, я лиш меч в руці,

Лиш хвиля у палаючій ріці,

Лиш той митар, що все нагадує про плату.

Але Ти й тут мої дороги звузив:

Іди, живи між бурлаків й старцюг,

Себе і їх, Мене, і світ зв’язавши

У нерозтятий, нероздільний вузол.

 

1932 рік став для Єлизавети переломним. На той час минуло вже декілька років, як вона розлучилася з чоловіком Дмитром Скобцовим. Жінка відчувала нездоланний поклик прийняти чернецтво, щоб цілковито присвятити себе Богові й турботі про ближніх. Але це бажання наштовхувалося на численні перешкоди. Багатьом православним минуле Єлизавети, її політичні переконання, й, особливо, два невдалих заміжжя здавалися несумісними з прийняттям постригу. І все ж митрополит Євлогій (Георгієвський), глава православних російських парафій у Західній Європі, прихильно прийняв бажання Єлизавети, згадавши правило Номоканону, яке допускає розлучення заради прийняття чернецтва. Чин постригу відбувся 16 березня 1932 року на Сергіївському подвір’ї в Парижі. Митрополит звернувся до новопостриженої зі словом настанови: «Нарікаю тебе в честь Марії Єгипетської: як та пішла в пустелю до диких звірів, так і я тебе посилаю у світ до людей, часто злий та брутальний, в пустелю людських сердець».

Після постригу мати Марія відвідувала жіночі монастирі у країнах Балтії (Пюхтицький в Естонії та Свято-Троїцький в Ризі). Традиційний монастирський спосіб життя видався їй невідповідним для ситуації, що склалася у післявоєнній Європі, і особисто для неї. «Наш час – він насправді виявляє християнство у своїй стражденній суті, він у наших серцях розбиває й руйнує все міцне, все усталене, освячене віками, дороге нам. Він допомагає нам насправді й до кінця прийняти обітницю некорисливості, шукати не образу життя, а «без-образія», юродського без-oбразія життя, шукати не монастирських стін, а цілковитої відсутності найтоншої перегородки, що відділяє серце від світу, від його болю».

Мати Марія шукала інших форм для свого монашого служіння. В умовах страшної економічної кризи, за якої емігранти стали особливо беззахисними, вона організувала громадський притулок, де життя було побудоване за християнськими принципами. Для цього вона з допомогою митрополита Євлогія та друзів з англіканської церкви орендувала великий напівзруйнований дім на околицях Парижа (на вулиці Лурмель) і відремонтувала його. Мешканцями дому стали найбідніші з емігрантів, зокрема, правопорушники, душевнохворі, молоді жінки сумнівної поведінки, наркомани.

Основною опорою м. Марії в її діяльності була її родина – мати, донька Гаяна та син Юрій. Подвижниця сама закуповувала їжу на дешевих базарах, робила ремонт, оббивала пороги різних установ з проханнями про допомогу. Тоді ж вона заснувала благодійну організацію «Православне діло», куди увійшли М. Бердяєв, о. Сергій Булгаков, Г. Федотов, К. Мочульський; брала участь у створенні гуртожитків, парафіяльної школи, курсів псаломщиків.

Життя такої неоднорідної спільноти, якою опікувалася м. Марія Скобцова, не могло бути ідеальним. Соціальне служіння складно було поєднати з богослужбовим та молитовним життям. У притулку була домова церква, але з кількох відомих авторитетних священиків, які служили в ній, зокрема, відомий богослов архім. Кипріан (Керн), ніхто не затримувався надовго. 1939 року в домовому храмі Лурмельської спільноти почав служити духовний син о. Сергія Булгакова Димитрій Клепінін. Небагатослівний, спокійний, смиренний і жалісливий, він ставав непохитним, коли йшлося про Христову Істину. Відтоді мати Марія могла покладатися на постійну моральну і духовну підтримку.

Випробування нацистської окупації (з 1940 р.) не загальмували соціального служіння притулку на вул. Лурмель, а навпаки лише посилили турботу про стражденних та переслідуваних. Була організована регулярна допомога тим, хто потрапив у концтабори. Улітку 1942 р. ситуація вкрай загострилася – розпочалися масові переслідування євреїв. У ніч з 4 на 5 липня було заарештовано 13 тисяч євреїв, на зимовому велодромі поруч з Лурмелем влаштували гетто для нещасних. На всіх людей у перші жахливі дні був один-єдиний кран води і всього десять вбиралень. Мати Марія проникла туди і перебувала три дні, утішаючи подругу-єврейку і допомагаючи добровольцям Червоного Хреста. Їй навіть вдалося зробити неможливе – врятувати трьох єврейських дітей, яких вона сховала у контейнері для сміття, а потім вивезла. Невдовзі усіх дітей табору відділили від батьків і відправили в табір смерті Аушвітц (Освенцім).

Від початку геноциду євреїв (званого Шоá) Марія вважала, що тягар цього випробування християни повинні розділити з євреями. «Немає єврейського питання, є християнське питання, – писала вона. – Невже Вам не зрозуміло, що боротьба йде проти християнства? Якби ми були справжніми християнами, ми б усі одягли зірки. Тепер настав час сповідництва. Більшість спокуситься, але Спаситель сказав: Не бійся, мале стадо. У цій боротьбі звільнена від союзу з державою і гнана Церква бачить поруч з собою колись переможену сестру, Церкву старозавітну, також гнану […]. Вона поруч, перед тим же мучителем».

За таких умов французькі євреї та євреї-емігранти з Росії шукали порятунку скрізь і знаходили його у притулку на вул. Лурмель. Там тулилося безліч людей, які ховалися від переслідування гестапо. Соратник і відданий помічник М. Скобцової Костянтин Мочульський писав: «На Лурмелі переповнення. Живуть люди у флігелі, в сараї, сплять в залі на підлозі. У кімнаті отця Димитрія тулиться ціле сімейство, в кімнаті Юри – інше. І євреї, і не євреї. Мати каже: «У нас гостра квартирна криза. Дивно, що нас досі німці не прибили»». Втім, невдовзі про прихисток на Лурмелі стало відомо владі, зокрема й тому, що сама м. Марія була безстрашною і довірливою і спокійно приймала підісланих вивідувачів. Це призвело до сумних наслідків.

Приводом для гонінь стало те, що о. Димитрій за цілковитої підтримки матері Марії масово хрестив людей і видавав їм документи про хрещення, які служили їм порятунком. 8 лютого 1943 р. під час обшуку в кишені 20-річного сина М. Скобцової Юрія був знайдений лист до о. Димитрія від єврейки з проханням про хрещення. Обидва соратники подвижниці були арештовані. Мати Марія, якої на той час не було в Парижі, приїхавши, почала клопотати про їхнє звільнення, але безуспішно. Справа в тому, що о. Димитрій не приховував факту підтримки євреїв. Коли йому запропонували звільнення з умовою, що він припинить допомагати їм, він відмовився. Як потім свідчив присутній гестапівець, у відповідь він показав розп’яття на своєму наперсному хресті: «А цього Єврея ви знаєте?», за що отримав удар в обличчя. Передчуваючи трагічне майбутнє, мати Марія  писала за півроку до цього:

Благослови, благослови, Ісусе.

Ось під хрестом Твої по плоті браття.

Сірчаний дощ, і мор, і глад, і трус.

Це знову – час священного розп’яття.

 

Невдовзі арештували і саму подвижницю. Її друзі вбачали одну з причин цього у недоброзичливості до неї та її діяльності частини самої російської еміграції. Неординарне життя м. Марії іноді сприймалося як юродство, не всі розуміли її. Тому про общину ходили недоброзичливі чутки, і не було потужної солідарної підтримки під час репресій.

Через якийсь час усі троє в’язнів сумління опинилися у концентраційному таборі Комп’єн. На початку 1944 р. Юрія та о. Димитрія перевели у Бухенвальд, де каторжани в нелюдських умовах працювали в підземеллі над виготовленням німецьких ракет V-2. Там вони швидко згасли від важких хвороб, які відразу їх підкосили. 9 лютого о. Димитрій упокоївся, і його тіло було відвезене в Бухенвальдський крематорій. Як помер Юрій, невідомо, але напевно він пройшов той самий скорботний шлях, як і інші в’язні Бухенвальда.

Сама мати Марія після своєї останньої зустрічі з сином на перегонах між концтаборами 21 квітня 1943 р. була відвезена у жіночий концтабір Равенсбрюк. Там їй судилося провести майже два роки до кінця життя.

Матері Марії були властиві рідкісні якості, які допомагали їй виживати в тяжких обставинах концтабору. Природне почуття гумору підтримувало її і тих, хто був поряд з нею. Вона була спокійною і витривалою. До того ж спосіб життя, який вона добровільно обрала в останнє десятиліття, вже давно привчив її жертвувати своїм комфортом, цілковиту відсутність якого важко переносили більшість ув’язнених. Одна з арештанток згадувала: «Вона з віруючими молилася і читала Євангеліє, але не проповідувала, а розмовляла про релігію з тими, хто її шукав, змушуючи думати, розуміти, не тільки відчувати. Де могла і як могла підтримувала вона ще не зовсім згаслий вогонь людяності, що хоч трохи проявлявся». Коли була можливість, м. Марія відвідувала інші бараки, особливо ті, де були жінки з Радянського Союзу. Вона знаходила можливість читати Євангеліє та підбадьорювати їх.

Весна 1945 року, напередодні закінчення світової бойні, стала для в’язнів завершенням їхнього шляху на Голгофу. Нацисти практично перестали годувати їх, і страждальці швидко вмирали від голоду та інфекцій. Перед смертю мати Марія попрохала одну зі співкамерниць передати своє послання митрополиту Євлогію та отцю Сергію Булгакову: «Теперішній мій стан ось такий: у мене повна покірність до страждання, і це те, що має статися зі мною; і, якщо я помру, в цьому я бачу благословення згори».

Мати Марія Скобцова закінчила свій життєвий шлях 31 березня 1945 року, не доживши 40 днів до завершення війни. Митрополит Антоній Сурозький, споглядаючи її життя, неможливе для більшості людей, сказав так: «Мати Марія, подібно до прадавнього, багатостраждального Іова, не піддалася спокусі приписати безумство Богові. Вона прожила у протиріччях, що розривають душу і плоть, – співстраждання і відповідального несення свого християнського імені: любов’ю заради Любові, у вмиранні заради Життя, у віддаванні свого життя заради правди Царства Божого. Її образ ставатиме все світлішим і світлішим, її духовне значення для нас дедалі зростатиме в міру того, як і ми почнемо розуміти остаточний сенс Любові втіленої і розіп’ятої».

16 січня 2004 р. Марія (Скобцова) була канонізована Константинопольським Патріархатом як преподобномучениця, разом з нею були прославлені її син Юрій, свящ. Димитрій Клепінін [9 лют.] та Ілля Фондамінський. 31 березня 2016 р. іменем м. Марії була названа вулиця у Парижі, суміжна з вул. Лурмель, де діяв її притулок.

Ще раніше, у 1985 році,меморіальна організація «Яд Вашем» вшанувала м. Марію титулом «Праведник миру», а Верховна Рада СРСР посмертно нагородила її орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. У 1992 р. на Міжнародному з’їзді у Франції православні, католицькі і протестантські богослови підписали прохання до патріарха Олексія ІІ про канонізацію м. Марії.